Ольга – не професійна військова, але вже багато років бореться за українську свободу та незалежність. Перші мітинги, у яких брала участь, були ще під час Помаранчевої Революції у 2004 році. За словами Ольги, тоді народила сина і не могла бути дуже активною. Через десять років надолужила втрачене і під час Майдану 2014-го сповна долучилася до українського спротиву. А через два дні після початку так званої російської спецоперації вже була у війську. Спочатку з побратимами мали їхати допомагати підрозділам на Київщині. Але на той час усі під'їзди до області вже були перекриті. Оля зізнається, якби командування тоді не змінило рішення і вони таки б поїхали обороняти столицю, від роти не залишилося б нічого. А вони звернули на Схід і там виконували перші бойові завдання. Під час вересневого контрнаступу Ольга звільняла українську землю разом із побратимами.
Фото: особистий архів Ольги Біщук
Чому ти вирішила піти воювати минулого року під час повномасштабної війни. Чому для тебе було важливо вирушити у військо?
Піти воювати я вирішила ще у 2014 році, коли почали відбуватись перші російські вторгнення та окупації. Але тоді мій син був ще занадто малий, щоб його залишити. Я не мала права так зробити. Проте відтоді розпочалась моя підготовка до війська. Тир, фізро, актуальні навчання. 26 лютого 2022-го у військкомат я прийшла підготовлена. Деякі знання вже були. Напевно у 2020 році у мене внутрішньо з'явилася якась безвихідь, мені здавалося, що цей процес ніколи не закінчиться, я не бачила результату щодо визволення наших земель. Мені здавалось, я якась безпомічна, що потрібно щось робити, а я не можу. Тому, коли почалася велика війна, я без роздумів вступила до лав ТрО. Моє коло друзів та родичів добре мене знає, мої принципи, ідеї, тому була лише підтримка та розуміння. Важливо, коли твоє рішення не піддають сумніву та приймають. Це мій обов'язок бути зараз тут.
Фото: особистий архів Ольги Біщук
Як ти думаєш, що ця війна означає загалом для розвитку України й зокрема звільнення від російського ярма?
Сумно звучить, але перш за все війна показала нам "хто є хто". "Відсіюються" ті, хто був лишнім у твоєму житті. І це стосується не тільки мене особисто, але й всіх українців. Ми не можемо рости, поки все залишатиметься так, як було. Навіть здобувши перемогу, все буде безрезультатно, поки будуть люди, котрі кричатимуть "путін спасі", поки зніматимуться серіали з яких нам будуть нав'язувати нових "героїв", а люди будуть це "їсти", бо іншого їм й не потрібно. Наша біда в тому, що ми постійно хочемо "вождя", який все зробить й ми заживемо щасливо. Нам треба вчитись цінувати себе, розвиватись і вкладати у своє майбутнє.
Фото: особистий архів Ольги Біщук
Якби кожен з нас на своєму місці робив свою роботу якісно та відповідально, ми б дуже швидко стали успішною державою. І війна нас цьому вчить. Якщо на фронті я буду "халявити", мене просто дуже швидко тут вб'ють. Дуже часто моє життя залежить від моїх рішень, які ґрунтуються на знаннях та вміннях. І кожен, хто допомагає фронту, відчуває свою причетність до наближення перемоги та свою важливість. Інші, ті, які "не створені для війни" просто "зітруться", саме суспільство їх витіснить. І ще дуже важливо, після перемоги ми відчуємо себе самостійними, незалежними від російського ярма.
Фото: особистий архів Ольги Біщук
Що ти скажеш про реакцію українців на війну?
Я думаю, тільки зараз до нас приходить свідомість реальності. Спочатку був шок, багато різкої болі, збудження від перемог, ейфорія від втрат ворога тощо. А зараз ми розуміємо, що тільки ми можемо вибороти для себе життя. Це пригнічення від думки, що це все надовго. Ми перестаємо вірити, що тільки Європа й НАТО нас врятує, знову той "хтось". У нас є втома, але ми вчимося знаходити ресурс для дороги вперед, бо інакше ніяк. Хто, як не ми. Нам болить, але ми не зупиняємось, ми тихо й невпинно робимо свою роботу. Це й називається прийняття. Є ще й інша сторона, не дуже приємна це - байдужість. Частина українців не хоче бачити війну, особливо там, де її менш відчутно. Але, повірте, війна торкнеться кожного. Настане час і будуть виникати різні питання, що ти зробив для своєї країни? Моя думка, що кожен має йти воювати, міняти нас, а ми повинні ставати на їх місце. Звісно, є ті, яким краще волонтерити, або є ті професії й чоловіки, які мають робити свою справу в тилу. Якщо ти хороший хірург, то роби свою справу в цивільному житті. Але це невелика кількість людей, інші мають бути тут. Не я повинна прикривати їхнє життя та їхні сім'ї. Бо у мене також є сім'я, і я також хочу бути з рідними. Але я не можу піти додому, тому що нема кому стати на моє місце.
Фото: особистий архів Ольги Біщук
Понад рік триває повномасштабна війна. Якою ціною ми звільняємо Україну?
Нема такої ціни, яка покаже нам те, що ми тут втрачаємо. Ми втрачаємо людське життя, а воно неоціненне. Але без втрат не буде перемоги. Ці втрати повинні змушувати українців пам'ятати, через що ми пройшли. Тільки тоді ми будемо цінувати те, що здобули.
Фото: особистий архів Ольги Біщук
Якою б ти хотіла бачити Україну після перемоги?
У світі чомусь вважається, що сильна держава - авторитарна держава. Я ж думаю сильна країна та, яка без тиску й покарання, робить все для того, аби кожен гвинтик механізму працював ідеально. Ми повинні хотіти розвиватись й змінюватись. Якщо кожен з нас буде робити свою роботу, на своєму місці, якісно та відповідально - обов'язково буде успіх. Успішні люд - успішна країна.
Фото: особистий архів Ольги Біщук