Ведуча Еспресо Уляна Панасюк поспілкувалася з вчителем історії Владиславом Штегельським та дослідником історії Криму Сергієм Громенком про історичний звʼязок кримських татар з українцями та травматичні відносини з росіянами, помилки України в політиці щодо півострова, окупацію Криму Росією і те, чи вже можна ставитися до цих подій як до історії.
У лютому 2014 року озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ на півострові. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя, після кількох перенесень, таки відбувся так званий «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія «включила» Крим до свого складу.
Владислав Штегельський, вчитель історії
Чи вже можна розглядати ці події як історію?
Навіть те, що сталося з нами вчора, можна вважати історією. Тому я вважаю, що про захоплення Криму в 2014-му році вже можна говорити як про історію, але історією, яка ще триває і будується на наших очах. Вона буде важливою для нас і тоді, коли ми звільнимо Крим - щоб надалі не повторити помилок минулого. Більше того, це історія, яка нарешті зробила нас тими, ким ми є, розірвала звʼязок з Росією і дозволила нам переосмислити досвід відносин з Кримом і зрозуміти, наскільки ми близькі з кримськими татарами, чого насправді, як мені здається, до 2014-го року не було.
А що зараз в школах вивчають про окупацію Криму?
В курсі 11 класу ми говоримо про причини окупації Криму, як Росія здійснює це, ми говоримо про спротив Криму російській окупації, і також це залишається в контексті нашої виховної роботи. Важливо, що про День кримського спротиву та про День окупації Криму ми згадуємо постійно, а зараз - ще частіше, ніж раніше.
Сергій Громенко, кандидат історичних наук, дослідник історії Криму
Як росія готувала свою агресію в Криму до 2014-го року? Є Чорноморський флот, але також на той момент ми дружимо з Росією, тому це не викликає запитань. Є російська мова в Криму, але у нас і президент Янукович. І є Путін, який заявляє у 2008 році, що Крим - це територія України…
Є всі підстави вважати, що російська агресія в Україні та безпосередньо захоплення Криму були чимось проміжним між спонтанною реакцією Росії на події Євромайдану і заздалегідь продуманим планом, який існував десятиліття чи двадцятиліття.
Вже у 1991-му році та на початку 1992-го російські еліти почали висувати претензії до України стосовно Криму. З тих переказів, що до нас долітали, приїжджали російські чиновники до Києва і казали Верховній Раді та тодішньому голові ВРУ Кравчуку, що шлях України до незалежності пройде без Криму. Мовляв, якщо ви вже так хочете відділятися, то віддайте Крим і валіть на всі чотири сторони.
В 1992-му році, коли українська незалежність стала абсолютною реальністю, СРСР сконав, російський парламент ухвалив рішення про скасування Акту 1954-го року про передачу Криму Україні. Тоді Єльцин був у певній конфронтації з Вєрховним Совєтом, і тому ця декларація так і залишилася на папері.
В 1993-му році був ухвалений Вєрховним Совєтом документ, який визнавав Севастополь федеральним російським містом.
За таких умов питання не в тому, чому Російський наступ стався, а чому він не стався раніше. На мою думку, завдяки певній безпорадності та обережності російської влади і протиборств на горі між парламентом і президентом, Росія просто не встигла скористатися можливістю і нагодою створити чергову гарячу точку в Криму, як це було в Придністровʼї, в Карабаху, як це розгорталося в Абхазії… А після 1994-го року це стало неможливо, бо в Росії почалася війна в Чечні. І Україна тоді доволі швидко впоралася тоді і з кримськими сепаратистами, і довела розподіл флоту до логічного завершення.
Тому те, що відбулося у 2014-му році - це певною мірою перегравання Росією тієї ситуації 1992-1994-го року, коли вони, може, й хотіли, але не змогли.
Чому саме Крим? Чому він був принципово важливий для Росії?
Існує тисяча і одна відповідь - залежно від того, хто в Росії ухвалює рішення, і з якої точки зору. Очевидно, що Крим населений переважною більшістю росіян. Це єдиний регіон України, де етнічні українці не становлять більшості. І, до речі, коли Крим повернеться знову під український контроль, проблема нікуди не зникне.
Друге - бази Чорноморського флоту. Ніде більше в північному Причорноморʼї немає такої зручної бухти, як в Севастополі для цього. Очевидно, що це непотоплюваний авіаносець для авіації, якій дозволяв би тримати під контролем весь східний та північний фланг НАТО. Протягом ХХ століття Чорноморський флот був двічі переведений до Новоросійська, і це двічі закінчилося для нього вкрай невесело (ред.: під час Української революції Чорноморський флот перейшов під контроль німецьких військ та Української держави. А в Другу світову війну російський Чорноморський флот втратив базу в Севастополі, а сам Крим був окупований німецькими військами до 1944-го року). Тому росіяни хотіли будь-якою ціною запобігти переведенню флоту з Криму. І Москва з 91-го року не втрачала вплив на Севастополь. Проблема в тому, що це було легалізовано Україною. І внаслідок домовленостей, і внаслідок спеціального винятку для Чорноморського флоту і його бази в Севастополі у Конституції 1996-го року.
Також очевидно, що в Криму, а особливо на Чорноморському шельфі, є величезні поклади газу, і Росія як газова держава не могла не скористатися цим. Вже сьогодні ми бачимо, як вона грабує українські надра в Чорноморському басейні.
І це я навіть не говорю про історію і про ту цінність, яку Крим має для росіян в ідеологічному плані, його важливість в головах “ватників” по всій Росії - те, що взагалі нічим не пояснюється. З якої точки зору ми не подивимося, знайдеться якась причина або привід, щоб пробувати тісніше привʼязати Крим до Росії.
Поки вся Україна рухалася в російському фарватері за президента Януковича, чи, скажімо, в певні періоди за президента Кучми, це питання не поставало на порядку денному. А тільки-но Укрїана остаточно визначилася з тим, що вона Європа, а не Євразія, росіяни вирішили вхопити собі те, що встигли.
Існує думка, що освітня, культурна, просвітницька політика в Криму була недостатньою, і це призвело до російської агресії. Ви погоджуєтеся з цим?
Я би не хотів звинувачувати жертву. Очевидно, що українські зусилля були вкрай недостатніми. Є підстави виставляти рахунок за недостатню підготовку внутрішніх військ, за недостатню контррозвідку, за те, що СБУ-шники більше ганялися за міфічними ісламістами серед кримських татар, а не за проросійськими сепаратистами. Очевидно, що треба “возити лицем по щебінці” міністрів освіти, які допустили, що з 600 кримських шкіл всього 7 було з викладанням української мови. Це правда.
Але також правда і в іншому: протягом цього 20-літнього періоду, з 1991-го по 2014-й рік, проросійські сепаратисти в Криму, які представляли собою певну силу, жодного разу не змогли самостійно відірвати Крим від України. В тому самому 2014-му році спроба змусити кримський парламент голосувати проти України і запросити офіційно росіян провалилася, бо проукраїнські сили були краще організовані завдяки Медждісу. І 26-го лютого на великому мітингу і бійці, яка сталася після нього, проукраїнські кримчани зуміли зірвати план з реалізації російського вторгнення в Крим через парламент. І саме тому росіяни були змушені вдатися до прямого захоплення урядових будівель. Тобто Україна могла своїми силами відбитися від внутрішніх проблем, і вона ці проблеми успішно розвʼязувала. Лише пряма агресія уможливила там встановлення російської влади.
Ще одна складова російської агресії в Криму - це пропаганда. Як житель Криму у 2010-му чи 2014-му році зустрічається із російською пропагандою і у що він вірить?
Пересічний кримчанин у двотисячних не те що зустрічається з пропагандою, він взагалі ніколи не виходить з поля дії російської пропаганди. Кожен другий дивиться російське телебачення. Я думаю, вони себе виправдовували тим, що мають перебувати зі спільному інформаційному просторі зі своїми предками. Якщо 60% населення - росіяни, а 40% - це ті, хто народилися в Росії та переїхали або їхні прямі потомки, то що ми хочемо? До того ж, них приїжджають гості, знайомі, родичі або навіть просто курортники з Росії і вимагають російського телебачення. В кожного, в результаті, стоїть супутник і показують російські канали. Від цього не можна було сховатися. А українське телебачення вони не дивилися, відколи воно перейшло на українську мову.
У що вони вірили? Вони вірили в Радянський Союз. Я прожив майже 30 років у Криму, і відбувся як дослідник Криму, тож я точно знаю, що кримчани не вірили в реальну Росію, якою та була упродовж 90-х чи нульових. Вони вірили в ту картинку, яку показують по телевізору. Тобто “новий радянський союз” з Путіним на чолі, який долає всі проблеми, веде країну до величі та процвітання.
До Криму приїжджають переважно заможні росіяни - ті, хто може собі дозволити витрачати гроші на недешевий кримський сервіс. А навіть ті, хто не готовий платити, виглядає трохи заможнішим за місцевого жителя. Українські солдати отримували менше грошей за російських, бо росіяни в Криму мали спеціальну доплату за службу на території іншої держави. Все це створювало ілюзію Росії як чогось більш заможного. І кримчани, спостерігаючи за цими “заможними” людьми і вживаючи російську пропаганду, були переконані, що Росія - це круто. Хоча, очевидно, що ті, хто був в курсі, попереджали, що реальна картинка далека від цього. На жаль, до багатьох це дійшло лише на другий рік окупації.
Якщо говорити про 91-рік, то він ще запамʼятався наданням автономії Криму. З погляду 2023-го року це виглядає так, що Верховна Рада сама себе обдурила, надавши Криму територіальну, а не національну автономію, не зробивши ставку на кримських татар. А якщо подивитись на це з іншого боку, очима Кравчука і київської політичної еліти, з якої ситуації вони виходили, повертаючи автономію Криму саме за таким принципом?
Українська незалежна держава не надавала Криму автономії. Україна отримала кримську автономію в спадок від УРСР. Тому що Кримський референдум за відновлення автономії відбувся 20 січня 1991 року, і Верховна Рада УРСР проголосувала за відновлення цієї автономії 12 лютого 1991 року.
І питання “Чому ми зробили неправильно?” викликає лише сум. Я не впевнений, що з цієї ситуації з тодішнім рівнем знань можна було вийти краще. Українські чиновники не знали, хто такі кримські татари. Вони тільки з кінця 1989-го року почали масово повертатися. Раніше це фактично було заборонено: місцева влада на вимоги партійного керівництва виганяла криських татар, які поверталися, репресувала тих, хто намагався оселитися. “Нелюбов” українських чиновників до кримських татар - це сумний спадок Радянського Союзу. Крім того, кримських татар на той момент, на весну 1991-го року, було не так вже й багато, щоб вони могли вплинути на ситуацію.
З іншого боку, перед всіма чиновниками і політиками, перед тим самим Кравчуком, вже стоять приклади Нагірного Карабаху і Абхазії, починаються заворушення в Придністровʼї та Гагаузі. Концепція “якщо Україна стане незалежною, Крим відʼєднається” - це дітище 1991-го року. І коли кримські еліти на цьому спекулювали, Україна вдалася до певного компромісу: ми лишаємо Криму автономію, даємо можливість російським комуністичним елітам грабувати його, розвиватися на півострові, зберегти російську мову і тісні звʼязки з Росією, а вони - не педалюють вихід з України. Тоді наша держава пішла на компроміс за рахунок кримських татар. І цим купила собі можливість відносно спокійного розпаду СРСР. 54% кримчан проголосували за Незалежність. Якби Україна не пішла на поступки кримським елітам, не зберегла за ними цю автономію, можливо, в Криму не назбиралося б більше половини тих, хто готовий підтримати незалежність України. І от тоді наслідки були б вкрай сумними. Тож те, що сталося, слід розглядати як болісний компроміс, в жертву якому принесли кримських татар. І потім, на жаль, з цього не зробили правильних висновків у нульові.
Лише після початку війни в 2014-му році нарешті Києву вдалося ухвалити Закон про корінні народи і почати більш цілеспрямовану діяльність з огляду на кримських татар як на своїх союзників, а не на потенційне джерело проблем, як це подавалося раніше.
А якими були відносини українців та кримських татар? Наскільки ці народи були близькі в історичному контексті?
Всупереч поширеним в шкільних підручниках уявленням, Кримський Ханат є невідʼємною частиною не просто української території, а й української історії. Я не буду ідеалізувати, адже кримські татари з українцями, як і будь-які сусіди, між собою іноді ворогували, але також і дружили, торгували і вступали у військові союзи.
Завжди важливою була сіль. І Перекопські озера в Криму були основним джерелом постачання солі в середньовічну ранньомодерну Україну (ред. йдеться про ХV - XVII століття). Українські чумаки возили звідти сіль, і ця традиція навіть закарбувалася у фольклорі…
Без Криму, без його специфічного устрою і відносин з українськими землями, не склалася б та Україна, яку ми знаємо. Не виникло б українське козацтво в тому вигляді, в якому ми його знаємо. Без кримськотатарської підтримки не було б вдалого повстання Богдана Хмельницького, не вдалося б розгорнути його у велику народну війну. І, відповідно, геть інакше виглядала б історія третини сучасних українських земель.
А були періоди, коли Україна і Крим воювали між собою - і в складі інших держав, і вели малу прикордонну війну. Але всі складні сторінки історії залишилися в минулому, тепер ми в геть інших умовах і можемо більше зосередитися на тому, що нас обʼєднує.
Ви багато згадали про складнощі відносин кримських татар і українців. Як тоді стається, що, попри все, кримські татари стали одними з найактивніших діячів руху опору російській окупації?
А які були варіанти? Україна - це держава молода і недосконала за своїм устроєм, вражена корупцією і політичним хаосом, але це демократична держава з багатопартійністю і реальним політичним процесом змін. Українських рух дозволяє кримським татарам бути активними учасниками політичного життя держави, обиратися в парламент. Кримські татари тоді розуміли, що підтримка України - це шанс на краще майбутнє.
З іншого боку є Росія, попередник якої - Радянський Союз - вчиняв злочини проти кримськотатарського народу і в 1918-му, і в 1944-му році. І вони не покаялися, не виплатили компенсації за втрачене майно, що насправді було обіцяне кримським татарам під час депортації. В 1944 році постанова Держкомітету оборони СРСР передбачала, що їм компенсують потім їхнє втрачене майно в Криму, а цього не було зроблено. І кримські татари, на відміну від більшості середніх росіян в Криму, бачили, чим насправді є Росія і як вона ставиться до своїх власних мусульман.
І закінчилося рівно тим, про що всі попереджали: Росія запровадила в Криму режим, значно жорсткіший за свій власний. Хіба що на окупованій частині Донбасу ще гірше, ніж в Криму. Активісти зникають, їх вбивають, велика частина кинута за ґрати через свої переконання, можна потрапити у вʼязницю просто за український прапорець. Тому підтримка Росії для них означає дуже погане сьогодення і абсолютно безперспективний завтрашній день.
Більше думок Сергія Грименка на тему Криму і не тільки читайте тут