Де Путін може зробити казахську і білоруську Новоросії (КАРТА)

Потенційними передумовами для проникнення „новоросійськості” у ту чи іншу суверенну державу можна назвати дві очевидні речі: слабкість чи непопулярність центрального уряду і наявність значної за розмірами російськомовної діаспори, яка в той чи інший спосіб може сподіватися на покращення свого існування в разі російської експансії. Наявність спільного сухопутного кордону з РФ теж дуже бажана, бо морські чи повітряні рубежі за сучасних умов відносно легше контролювати на предмет проникнення „заблукалих десантників”.

На даний момент, якщо не рахувати України, цим умовам найкраще відповідають Казахстан та Білорусь.

Казахстан

На момент розпаду Союзу в Казахстані мешкало 6,2 мільйони росіян, які в багатьох регіонах – особливо на півночі країни становили більшість. Зокрема, в 1990 році в Східно-Казахстанській області було 64,9%, Північно-Казахстанській - 64,9%, Карагандинській - 61,1%, Алма-Атинській - 43,6% мешканців, що ідентифікували себе як росіяни. Щоправда, в результаті етноцентричної позиції керівництва Казахстану чимало росіян покинули країну – три роки тому їх залишилось 3,8 мільйонів. Лише за минулі три роки з країни поїхало більше 100 тисяч росіян. При тому вони і тепер становлять помітну меншину в північних регіонах Казахстану – в Північно-Казахстанській області – 50%, Кустанайській області – 42%, Східно-Казахстанській область – 39%, Карагандинській область – 38%.

Сучасні росіяни залишаються в Казахстані жорстко ізольованою етнічною групою – казахську мову знає лише трохи більше, ніж 6% росіян.

При цьому зі казахською авантюрою Путіну треба поспішати. Проросійське населення залишає Казахстан. В той же час народжуваність і тривалість життя росіян в Казахстані залишаються невисокими. Рівень же незадоволення політикою казахської еліти серед росіян вельми високий, і спроба геополітичних авантюр з можливою зміною кордонів може знайти помітну підтримку.

Білорусь

Етнічна ідентичність мешканців Білорусі – справа складна і заплутана. Жорстко ідентифікувати там росіян вельми непросто. Хоча б тому, що росіянами називає себе 8% мешканців Білорусі, а російську мову вважають рідною 40%. В той же час 70% вважають її „основною мовою для спілкування”. Вочевидь, політика президента Білорусі Лукашенка на викорінення „націоналізму” настільки дієва, що з кожним роком кількість „етнічних росіян” в республіці зменшується, а відсоток виключно російськомовних мешканців Білорусі – росте. Алк росіяни рівномірно розсіяні по території країни, ніде не становлячи помітної частини населення. Зокрема, найвищий відсоток етнічних росіян в Полоцьку, і становить він лиш трохи більше, ніж 15%.

На відміну від росіян в Казахстані, росіяни Білорусі набагато глибше інтегровані в тамтешнє суспільство, і питання їхньої лояльності ідеалам „русского мира” є вельми складним і неоднозначним. Цілком ймовірно, що значна частина з них, в разі жорстких провокативних дій Кремля чи, тим паче, прямої агресії, виступить на боці білоруської державності проти „визволителів”, як то сталося з помітною частиною етнічних росіян Донбасу.

Натомість небезпеку можуть становити розгалужені і добре координовані російськими дипломатами мережі проросійських громадських організацій, члени яких можуть підтримати потенційну геополітичну авантюру незалежно від своєї етнічної приналежності, розраховуючи виключно на преференції в разі приходу „нової влади”. До цього слід додати російські військові бази, які роблять теоретично ймовірним повторення в Білорусі „кримського сценарію”. Хоча на даний момент на підконтрольній "Бацьке" території присутні головно „несилові” елементи військової інфраструктури. Зокрема, мова йде про російську радіолокаційну станцію в Ганцевичах, 43 вузол зв’язку ВМФ Росії в Вклейці та 61 повітряно-винищувальну авіабазу ВПС Росії в Бобруйську. При тому зараз обговорюється можливість будівництва іще однієї російської авіабази в Білорусі.

Поки обом цим країнам вдавалось уникати крайнощів у стосунках з путінською Росією, головним чином, погоджуючись на демонстративну участь у кремлівських геополітичних проектах реабілітації Радянського Союзу. Натомість як Казахстан, так і Білорусь отримували як торгівельні преференції, так і пряму кредитно-фінансову допомогу від Росії. Проте останнім часом, на тлі достатньо жорстких економічних санкцій, що викликали фактичну стагнацію російської економіки, Путін вирішив відмовитись від політики економічної стимуляції союзників, і перейшов до використання нової тактики. Тактики страху.

І „селігерський жарт” – це лиш один етап у реалізації цієї нової політики. Паралельно з ним спостерігачі констатують активізацію проросійських організацій, а також масштабні демонстрації військової потуги у вигляді навчань – нерідко, щоправда, спільних разом із армією країни – потенційної жертви. На які "бацька" поки відважується відповідати жартами про приєднання до Білорусі Калінінградської області. Натомість Назарбаєву, який, за версією Путіна, „створив Казахстан”, не до жартів. Хоча б тому, що він фізично не вічний, і момент передачі влади цілком може стати для Росії шуканою точкою нестабільності.

Цілком можливо, що всі гіпотези про подальше розширення „проекту Новоросія” на території інших пострадянських держав є чистої води параноєю. Проте нові методи, введені Росією в практику щонайновішого „євразійського” міжнародного права, дають для цієї параної вельми плодючий грунт.