Як Крим допоможе Путіну жахати всю Європу, Північну Африку і Близький Схід (КАРТА)

Теза далеко не оригінальна, звісно. Проте я спробую дещо змінити її засновок. Не претендуючи на істину в останній інстанції, припущу: для Москви головним призом агресії проти України є сам півострів. Суходільний коридор до нього –  мета, досягнення якої вкрай бажане, але не конче обов’язкове. Так само, як і продовження цього коридору до Придністров’я. Його прорубання, проект Новоросії ба навіть усе розмаїття «народних республік» – задачі суто допоміжні. Приємні бонуси: вигорить – чудово, ні – не критично. Причому в обох випадках питання власне Криму (ще раз наголошу – головного призу) буде знято. І, як показує весь перебіг подій з моменту його анексії, розрахунок спрацював.

Додам також, що загарбання півострова, попри кримнашівську істерію затівалося не заради рейтингу Путіна. Певен, кремлівські політтехнологи могли вигадати щось безпечніше й не настільки ризиковане, ніж просте перекроювання кордонів у Європі. Тож «кримнаш» – це насамперед технологія, яка спростила задачу. Тривалість підготовки операції також наводить на думку, що її причини взагалі не лежать у площині маніпуляцій із масовою свідомістю. Ні до чого й Угода про асоціацію, як вважає недавній голова МВС й нинішній спікер Сейму Польщі Радослав Сікорський, плутаючи причину й привід.

Причина ж далека від економіки. Хоча її не вказали в листі до Обами американські конгресмени, стурбовані планами Москви розмістити в Криму носії тактичної ядерної зброї – стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 та оперативно-тактичні ракетні комплекси «Іскандер-М», йдеться саме про це: Крим має стати одним з ключових форпостів оборони РФ. І – як мінімум, дублером Калінінграда. Як максимум – його заміною. Припускаю, що саме можливість цього гамбіту стала вирішальним чинником лютневої авантюри Кремля.  

Почну з невеличкого історичного екскурсу. В словах Путіна про те, що крах СРСР – найбільша геополітична катастрофа ХХ сторіччя, є (якщо дивитися з Москви) раціональне зерно: Росія раптом втратила практично всі буферні зони в Європі, які нарощувала протягом усього свого існування. Між тим, після татарської навали загроза не просто її інтересам, а існуванню держави як такої щораз приходила з Заходу – від козаків Сагайдачного в ході війни Московії з Річчю Посполитою1609-1618 рр. і до 2-ї танкової дивізії Вермахту під час Другої Світової.

Потенціалу РФ – як військового, так і економічного – на відновлення цих зон відверто бракувало до самого 2013 року: його вистачало на купівлю лояльності пострадянських і частково східноєвропейських режимів та/або еліт, шантаж, і – максимум – на невелику локальну війну. Що з точки зору геостратегічної ніяк не можна вважати надійною гарантією безпеки. Звісно, лишався ще ядерний щит, проте  можливості його застосування із утратою тих самих буферних зон і внаслідок підписання ряду угод про роззброєння дещо знизились. Якщо просто й коротко – все впирається в підлітний час: в НАТО лишається більше часу для реакції на удар з РФ, аніж у неї. А розгортання американської системи ПРО ще більше порушує цей баланс.

Не беруся судити, як розвивалися б події, якби Росія після Єльцина таки стала на демократичний шлях розвитку, але такий розклад в Москві, вочевидь, сприймався (й сприймається) як небезпека.

Реакцією на неї – цілком у радянському дусі – став мораторій 13 липня 2007 року з Угоди про звичайні збройні сили в Європі (ДОВСЕ). Примітно, що за місяць до того на озброєння ЗС РФ було офіційно прийнято новітній високоточний оперативно-тактичний ракетний комплекс «Іскандер». Погрози розмістити цю зброю в Калінінградській області, які – без конкретики – лунали й раніше, відтоді стали відповіддю чи не на кожен недружній, з точки зору Москви крок що сусідів (насамперед, Польщі), що Заходу в цілому. Погрози, слід зазначити, серйозні: майже всемеро швидша за звук і оснащена засобами прориву ПРО ракета, що відхиляється від цілі всього на 10м, маючи дальність пуску до 500 км, - чудове знаряддя шантажу. Тому не дивно, що та-таки Польща невдовзі розгорнула масштабну програму переозброєння, роблячи наголос на розвитку протиракетної та протиповітряної оборони: тут теж зіграла категорія підлітного часу. А війна в Україні й поготів змусила НАТО займатись зміцненням балтійських рубежів.

Фішка в тому, що Калінінградську область Росія неминуче втрачає за будь-яких обставин. Десь із дюжину років тому мені доводилося писати про рух за повернення Калінінграду історичної назви – тоді в ньому було щонайбільше півсотні фріків, представників богеми та студентів, орієнтованих на продовження освіти в європейських вишах. На тлі санкцій, спричинених агресією проти України, бачимо вже відверту фронду й помітне прискорення європейського дрейфу цілого анклаву. Тут можна згадати й про Потсдамський договір, згідно з яким термін оренди Калінінградської області в Німеччини завершився ще 1996 року, й суто стратегічний чинник: маючи не надто лояльне до Росії населення й будучи в повному оточенні сил НАТО, область навряд чи довго триматиме оборону. Тож здача Калінінграду в той чи інший спосіб – питання часу. Це може й безглуздо, але великі зорі в російському Генштабі ніколи не припиняли мислити саме такими категоріями.

Захоплення Криму стає адекватною відповіддю на цей виклик. На додачу до (і в разі чого на заміну) нелояльного у досить близькій перспективі Калінінграда Росія отримує вірний Крим. Причому для його утримання сил у неї вистачить. Території, якій уготована роль суцільної військової бази, не потрібні ані туристична галузь, ані велика кількість цивільного населення. А надто – неблагонадійного, чим пояснюються, зокрема переслідування кримських татар. Ба більше, який сенс серйозно розвивати цивільну інфраструктуру й промисловість потенційної першочергової цілі НАТО?  Цей принцип працював і в радянському Криму, і в Калінінграді (нічого, зрештою не змінилось), працюватиме він і в Криму анексованому.

Тепер докладніше про плани Кремля щодо розміщення зброї. Цілком очевидно, що обидва зазначені типи є насамперед знаряддями шантажу, але ніяк не оборони.

Отже, «Іскандер-М» вже зараз може загрожувати всій південній частині України, включаючи Маріуполь, Кременчук  і майже весь каскад водосховищ униз за течією Дніпра. В зоні його досяжності також Кишинів. Ще – болгарська Варна – не лише курорт і порт, але й місце дислокації Головного штабу ВМС. На румунській території це насамперед Констанца, де базуються американські кораблі системи ПРО й куди регулярно завітають крейсери-носії керованої ракетної зброї (пам’ятаєте роздуті Москвою скандали щодо заходів в Одесу й участі в спільних з Україною навчаннях «Монтерея» та «Мобайл Бей»?). Так от, для атаки по цих цілях знадобиться менше 10 хвилин.

Інфографіка:tvzvezda.ru

Якщо комплекс справді оснастять ракетою Р-500, як того не без підстав побоюються американські конгресмени, це буде не лише порушенням договору про заборону ракет середньої й малої дальності (РСМД) – вже сама її розробка є таким порушенням. Це буде новий фактор усієї системи міжнародних відносин. Що таке Р-500 у Криму? Це коло мішеней радіусом 2600 км.

Фото: cont.ws

Окреслимо його, починаючи зверху й підемо на захід – це суперечить звичці, але узгоджується з логікою. В радіусі впевненого ураження вся Ботнічеська затока разом з узбережжям, й, відповідно, майже вся – за винятком приполярних районів – територія Фінляндії (включаючи Хельсінкі) та Швеції (з Ґьотеборгом та Стокгольмом). Звісно, території усіх трьох балтійських республік та Польщі прострілюються повністю.

В Північному морі під ударом може опинитись майже вся Норвегія разом з Осло й Трондгеймом, вся Німеччина  та країни Бенілюксу. Р-500 може накрити дуже незначну частину Великої Британії, проте це, певно, зовсім не тішить її уряд, адже йдеться про, щонайменше, передмістя Лондона.

Атлантичному узбережжю Франції кримські «іскандери» не загрожують, однак у зоні досяжності опиниться вся територія від Парижа на півночі до Тулузи на півдні, включаючи середземноморський порт і військово-морську базу Марсель. Іспанія лишається поза загрозою – за винятком Барселони та Майорки. Решта європейської території Середземного моря перекривається з легкістю – включаючи Корсику, Сардинію, Сицилію, Мальту, Крит та Кіпр.

Фото: cont.ws

Що бачимо в Африці? Північно-східна частина Алжиру, половина Тунісу включаючи столицю, все узбережжя Лівії, включаючи Триполі й Бенгазі, весь Єгипет. На Близькому Сході – половина Червоного моря, в Саудівській Аравії – передмістя Джедди, половина Перської затоки (в кількох кілометрах від оманського берега), більша частина території Ірану, майже весь Туркменістан і Узбекістан, західна половина Казахстану.

Звісно, шанси на ураження цілей на периметрі цього кола можна оцінити як 50/50. Подивимось, що це означає на практиці. Те, що в всі стратегічно важливі об’єкти Північної Європи – насамперед, столиці й транспортні вузли (в першу чергу, порти), уся Центральна, вся континентальна Західна та більша частина Південної Європи є досяжними – лежить на поверхні. Вразливими є всі натівські бази від Середземномор’я до Балтики – зокрема острівні, що традиційно слугують як хабами, так і аеродромами підскоку.  В число потенційних цілей потрапляють Каспійський регіон аж до іранських Тегерана й Ісфахану, святиня ісламу Медіна, Суецький канал, Босфор і Дарданели, а також усі шляхи транзиту енергоносіїв до Європи – як з Африки, так і з Близького Сходу. Додамо сюди можливість завдавати ударів по об’єктах «Ісламської держави» на території Сирії та Іраку – хоча наразі її важко вважати нагальною.

Тепер кілька слів щодо Ту-22М3. Перше, що зазначимо – рядок із ТТХ: бойовий радіус із навантаженням 12000 кг на дозвуковій швидкості за змішаним профілем польоту становить 2410 км. З поправкою на перехід у надзвуковий режим для прориву системи ППО та дальність пуску ракет матимемо згруба ті самі 2600 км. Ці бомбардувальники колись базувались у Гвардійському під Севастополем, туди ж їх, певно, й повернуть – треба тільки підновити інфраструктуру (до речі, розмови про це на російських форумах почалися вже в березні). Їхня штатна зброя – протикорабельна ракета Х-22, призначена для полювання на авіаносці й авіаносні групи. Палубна ж авіація з них, нагадаю, якраз і може працювати по цілях у причорноморській смузі Росії якраз із Середземного й Егейського морів. Друга штатна ракета – Х-15 призначена для ураження наземних цілей. І та, і друга, можуть бути оснащені ядерною боєголовкою, як і Р-500. Шанси «тушек» на прорив натівської ППО й зараз лишаються досить непоганими, а після модернізації до стандарту Ту-22М3М мають зрости. На це, я певен, у Росії кошти знайдуться попри будь-які санкції. Путінський режим стає дедалі схожим на північнокорейський, а Пхеньян знаходить гроші на зброю попри хронічний голод населення.

Чи така загроза змусить Європу діяти рішучіше, чи в ній, як напередодні Другої світової візьмуть гору «миротворці»?

Фото: cont.ws