Осьо-сьо вам! «Гринджоли-2», або життя нічому не вчить

Час від часу на мене нападає справжній розпач. Так, я про український оскарівський скандал. І ні, розпач не від того, що не обрали «Плем’я». Особисто для мене це рішення було вельми передбачуваним. Я, друзі, про те, яку ця неприємна ситуація викликає реакцію. «Яке, в біса, кіно? Про що ви взагалі сперечаєтесь під час війни? Показились?». Ай-яй-яй.

Просто чудасія, що за такого, в принципі, стандартного ставлення українців до культури, у нас ще хтось додумується агітувати проти російських серіалів. Нехай показують, чого ви? Не час зараз про таке говорити. Втім, є і небайдужі. І усі вони діляться на багато різних цікавих типів. А ось, наприклад, на миротворців. Вони, до речі, теж твердять про «не час». Позаяк роздуємо зараз скандал на увесь світ замість того, аби активно формувати гарний імідж. У зв’язку із цим згадується старий анекдот про Ющенка. Мовляв, а що то у нього за ямка на лобі? А то від граблів. Ось і ми так.

Стояли-стояли на Майдані за якісь там цінності та право жити у країні, де усе за правилами, а коли час те право захищати – то вас називають ледь не істериками. Так і живемо. До речі, ще один тип, яким усе про імідж йдеться. «Поводир», кажуть вони, то чудове кіно, яке показує Україну та українців сильними, непохитними, завзятими та мужніми. Ось що треба світові показувати. Ось якими нас повинні бачити. А що ж «Плем’я» демонструє? Підлітковий секс за гаражами? Чи аборт у ванній? Ні, ми не хочемо, аби нас такими бачили. Втім, панове, пізно. Ця похабщина вже встигла засвітитися на Каннах. І добре, якби тихесенько там цей фільм показали, щоб глядачів із десять було, аби ж не так встидно перед людьми. Ні, негідникам з журі треба було обов’язково дати купу нагород і розкрутити наш сором по усіх кутках. Зрозуміло, що це сміття з нашої хати пішло далі по світу. Останніми з нас сміялися канадці на фестивалі у Торонто. Ну і на черзі – США, там «Плем’я» виходить у прокат. Як тамтешні діяспоритяни в очі сусідам дивитимуться – я не знаю.

Можна, звісно, швиденько послати їм історію про благородних кобзарів, але, боюся, що пізно вже. І взагалі, краще нам із вами мовчати. А то ще, не доведи Господь, увесь світ дізнається, що Малевич з Києва. Таке казна-що намалював чоловік. Себе осоромив і нас хоче. Ні, нехай далі думають, що то художник російський. Так їм і треба. Ну і, нарешті, про дуель. Олесь Санін кинув рукавичку конкурентам. Давайте, каже, влаштуємо великий показ однієї стрічки та інакшої. І нехай народ сам обирає, хто краще зняв. Хитрий, скажу я вам, той Санін. Добре знає, що народ за кобзарів буде. Втім, є одне «але». Оскара вручають не прості глядачі, а цілі кіно-академіки. Публіка теж має своє слово в демократичних Штатах, приміром, на MTV Movie Awards.

Переможцям вручають золотий гранчак з попкорном. Ним можуть похвалитися творці «Трансформерів», «Голодних ігор», «Сутінків» та «Крику». Справедливості заради – «Кримінального чтива» теж. І я тут зовсім не закликаю зневажливо цідити крізь зуби слово «блокбастер». Позаяк маю глибоке переконання, що значення масового кінематографу важко переоцінити. Саме масові фільми створюють певне дзеркало, в якому нація бачить сама себе, вчить свою історію, формує ідентичність. А коли треба, то і нав’язується до інших зі своїми правилами.

Втім, внутрішньому масовому ринку – своє, а оскарівським кіно-академікам – своє. До того ж, категорія «Кращий фільм іноземною мовою» завжди була більш складною і сильною, ніж основні. А ще, підозрюю, якби «Поводир» був, до прикладу, німецькою, польською чи британською стрічкою, українці ніколи в житті ним не зацікавились. Робота Олеся Саніна бере не тим, що це суперцікава, глибока і непередбачувана історія, а тим, що це історія українська. Перша відносно пристойна спроба зняти щось за Іллєнківською схемою – «нами, для нас, про нас». І дуже прикро, коли люди, які повинні розуміти, що кому пропонувати, починають тулити увесь сир в один вареник. І тут справа навіть не в порушенні процедури голосування. А в жахливій неперебірливості, яка виявилася характерною не лише для мас.