Коротке есе про втрати

Що, за великим рахунком, втратили українці, позбувшись Симоненка у парламенті? Запитайте про це першого зустрічного, і він здивовано поведе бровою. А справді, – що? І чи позначиться на щоденному побуті пересічного обивателя не вельми пристойний результат Батьківщини або ж злет Самопомочі? Сказати важко, але, радше, відповідь буде ближчою до негативної...

Утрати і здобутки у сенсі України можуть рахувати хіба сусіди або ж „стратегічні партнери”. На північ вони чомусь надто болісно реагують на те, що відбувається, так ніби й справді з прем’єрством Яценюка новий міністр оборони негайно оголосить їм війну. Хоча треба було б... Тому у Москві обирають гібридну тактику: неоголошену війну на Сході, газові інсинуації, психологічну бійню у виконанні Кісєльова.

У далекому Вашингтоні флегматично міркують, що питання „хто втратив Україну” сформульоване некоректно. Сем’юел Чареп, з Оксфордського коледжу Сент-Ентоні, який знає наші реалії достеменно, каже, що доцільніше було б запитувати, чому Захід потихеньку починає цуратися героїв революції? І відповідь полягатиме у тому, що „ми не усвідомили, що бої політиків – лише другорядне шоу, а справжня революція в українському суспільстві відбувається на іншому майданчику”.

Цей „інший майданчик” – майбутнє держави, потребу переформатування якої усвідомили не тільки провідні гравці політичної сцени, а, видається, навіть найаполітичніший прошарок спільноти, якщо, звичайно, в Україні такий можна ще відшукати. І це розуміння направду є найвагомішим здобутком усієї затяжної (не зважаючи на дочасність виборів) епопеї довкола Верховної Ради. Жити у колишніх рамцях вже не під силу ні політикам, ні підприємцям, ні загалу, оскільки жоден з них не бажає і не може скніти лише днем нинішнім, пасує перед свавіллям беззаконня і хаосу, втрачає терпець і, відповідно, стає непрогнозованим.

 

Правовий бедлам, дискредитація державних інституцій через їхню бездіяльність і безсилля, тотальна корупція як спосіб полагодження усіх питань, а ще сумнівний принцип компромісів замість послуговування нормами закону, домінанта політико-правових рішень, – комплекс проблем, які вже звично називають кризою, що може будь-якої миті спричинити колапс України як суб’єкта на світовій мапі.

Опосередкованою рефлексією, яка свідчить про стурбованість еліт невизначеністю, серед іншого, і свого майбутнього, є передвиборчі реформаторські месиджі. Вони пролунали з середовищ головних фігурантів української політичної драми, от тільки сенсові наповнення цих ідей суттєво різняться. Зміни, що їх пропонує Опозиційний блок можна уважати спробою відживити покійника за допомогою свяченої води. А ось президентський і „фронтовий” плани, втілені у варіантах коаліційних угод, – проекти далекоглядніші, стратегічніші, не тільки з огляду на претензію своєрідної „програми дій”, але й з врахуванням прихованих цілей, укладених між рядками пропозицій. Лідери обидвох потуг, очевидно, також використали інструментарій майбутніх змін для своїх передвиборчих завдань, аби додати собі іміджу реформаторів, які невідкладно візьмуться за перекроювання владних повноважень в країні. Однак для президентської команди проект від Яценюка - недвозначний натяк на конкуренцію.

Отож, після виборів знову актуалізується перманентна для України проблема політичної реформи, назагал – проблема форми державного устрою. І наразі зрозуміло, що симпатії головних її адептів кардинально протилежні.