Право на „приватний закон”

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу

Зміст

Якось The Economist опублікував результати дослідження Джоріс Леммерс із Тільбурзького університету в Нідерландах і Адама Галінскі з Північно-західного університету в Іллінойсі, а інтернет-ресурс Західної аналітичної групи вчасно зреферував цей матеріал. Певна річ, що учені й на гадці не мали наміру якось вплинути на «реформаторські» експерименти влади в Україні, але те, що вони виснували із своїх бадань, дуже актуальне для розуміння психології політичних еліт та внутрішніх механізмів, які рухають особами, залученими до них.

Отже, стверджують Леммерс та Галінскі, „люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть”.

Іншими словами, особи, наділені високими повноваженнями, вважають їх привілеєм („приватним законом”). І, відповідно, цілком переконані, що іншим („нижчим”) до нього зась. Аби мати повну картину, скажемо, що, у принципі, діставшись бажаного плоду влади, чимало осіб взагалі намагаються „приватизувати” закони, написані до них, або ж пристосувати їх для зручного приватного зиску.

Зауважимо також, що експерименти західних учених провадилися у контексті демократичних країн, тут, далебі, не ходить про цілком зрозумілі привілеї феодала. Тобто мова про цілком цивілізованих, освічених та креативних лідерів ХХІ століття, які часто виступають на трибунах форумів, тусуються на ділових ланчах чи відвідують важливі саміти. Так чи інак, „приватний закон” вилазить, мов шило із мішка, – то тут, то там чутно про скандальні подробиці коханок на посадах секретарок, про утриманок за кошт держави і таке інше. Однак, якщо на Заході всі ці історії завершуються майже нудно, бо майже однаково, то в Україні високопосадовцям сходять з рук і не такі „пустощі”.

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні. Леммер та Галінскі кажуть, що такі суспільства, як, до прикладу, наше, платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки), корупцією та лицемірством.

„Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей”, – стверджують учені. Але що робити, коли посередність намагається видати себе за вожака, і що робити, коли спільнота погоджується на його забаганку? Мабуть, ставить себе на його місце, і несподівано з’ясовує, що потрапивши туди, поводилася б схожим чином.

2026, четвер

16 липня