Мертвий кінь українських реформ

Анекдот про "індіанську мудрість" говорить — якщо кінь помер, злізь із нього. Кінь українських реформ, насправді, помер ще до власного народження. Адже умов для його існування в Україні, на жаль, просто немає. Наскільки б заяложеними не були мантри про необхідність політичної волі, їхньої справедливості це не скасовує. Аби запроваджувати зміни політики мають цього хотіти. А про наявність такого бажання у людей, що наразі окупували Печерські пагорби, говорити важко. Результати реформаторської роботи говорять самі за себе.

Втім, у цьому немає нічого дивного. Єдина насправді реальна воля будь-якого нормального політика — це воля до влади. І боротися з корупцією політик починає лише тоді, коли від результатів цієї боротьби залежить його збереження при владі. Саме тому на Заході навіть підозра у плагіаті стає приводом для відставки з найвищих посад — там репутація має вагу не лише для окремих політиків, але й для політичних сил загалом. І для партії наявність у її лавах паршивої вівці стає занадто важким тягарем, аби захищати її. Воля виборців та пересічних партійців важливіша, адже від неї, а не від кулуарних домовленостей високопосадовців залежить політичне майбутнє всієї організації. Добра репутація є необхідною передумовою для отримання та збереження влади.

В Україні ж все навпаки. Виборці мають хіба що право вето, коли йдеться про зовсім одіозних "діячів", коли голосують проти найбільшого зла з можливих, а потім влаштовують майдани через фальсифікації. А усі українські парламентські партії не мають нічого спільного із тим, що називається цим словом на Заході. "Машини" для боротьби за голоси на виборах, де звичайні функціонери є "гвинтиками" без власної думки та голосу. Інструменти для перетравлення виборчих бюджетів, змагання яких підміняє в Україні боротьбу ідей та особистостей.

У цих умовах на перший план виступає вміння домовлятися та брехати. Адже без грошей та админістративного ресурсу перемога на виборах неможлива. І тому треба домовлятися із олігархами та місцевими феодалами, давати їм обіцянки, виконання яких є тим, що всі зараз називають словом "корупція", а насправді є самою суттю українського політичного життя. І цим людям не варто брехати, адже так само просто, як вони дали владу, так само легко вони її можуть забрати. Іноді разом із майном, свободою, здоров'ям або життям.

Вміння брехати потрібно для виборців. Ось тут можна спокійно давати обіцянки, які ти не збираєшся виконоувати. Адже нічого поганого ці люди тобі не зроблять. Не від них залежить твоя політична кар'єра. Вона залежить від вміння знайти організаційний та фінансовий ресурс, домовившись із потрібними людьми. А через декілька років знову залити забудькуватих лохів грошима у змаганні із такими самими, як ти, остапами бендерами від політики.

І ані бендери, ані їх спонсори ніколи не будуть зацікавлені у реформах. Хіба що у косметичних змінах та призначеннях пристойних людей на деякі посади. Аби вони виконували роль добре вдягнених манекенів у вітрині. Тому відставка одного з таких манекенів, навіть якщо він щиро сподівався щось змінити, нічого не вирішує. Адже сама основа політичної боротьби в країні інша. Політикам не потрібні реформи. А в рамках держави це рівноцінно тому, що реформи непотрібні нікому.

Тому ілюзії того, що нову країну можна побудувати старими засобами варто відкинути. Варто злізти з коня даремних сподівань. Допоки в Україні не буде політичних партій у справжньому значенні цього слова, допоки прагнення звичайних українців до змін не буде оформлено у структури, які підтримуватимуть реформаторів організаційно та фінансово, ми будемо змушені із сумом дивитися на мертву тварину.