А чи знає народ, що йому робити з державою, за яку гинуть військові?

Якщо вже дуже кортить пошукати винних у цій війні окрім її безпосереднього ініціатора — Росії, то варто дивитись не на Зеленського чи Порошенка, а трохи ширше. Порошенко і Зеленський прийшли до влади, коли війна вже йшла, відмотати час назад їм було вже не під силу.

Хороший приклад того, як уникати воєн — країни Балтії. Так, вони так само були у сфері впливу Росії, і так само самостійно мали небагато шансів перед російським вторгненням. Там так само багато було російськомовного населення і багато етнічних росіян.

Чи завадило їм це у 2004 році вступити в НАТО? Аж ніяк. При чому, ці країни доволі невеликі — сукупне населення Латвії, Литви та Естонії становить аж 6 мільйонів осіб. Себто, НАТО їм було потрібніше, аніж вони НАТО. І вони доклали всіх зусиль як нації, консолідувались і знайшли спосіб.

Читайте також: Рейтинги військових високі тому, що політики не справляються

2004 рік — Путін тільки 4 роки при владі, вертикаль влади ще не вибудувана, в Росії ще існує сяка-така опозиція і свобода слова. Він ще не здатен на агресивні війни з іншими країнами. І, найголовніше, Путін веде Другу чеченську війну, яку успадкував від Єльцина і просто не може ще робити якісь рухи у напрямку Балтії. І цей вдалий момент Естонія, Латвія і Литва використали для того, щоб захистити себе і не мати потреби воювати. Схожим чином цього року в НАТО вступила Фінляндія — просто використала момент слабкості Росії і її концентрацію на війні в Україні. Путін навіть не пікнув у бік Фінляндії. Хоча двадцять років фіни при Путіні боялись пікати про НАТО і постійно переконували про свій позаблоковий статус.

А що в Україні? У 2004-му році за вступ до НАТО були десь приблизно 30% населення. При чому до 2013-го року їх кількість впала до 13%! Які взагалі ми зараз можемо мати претензії до НАТО?

Ок, для України був наочний приклад у 2008 році нападу Росії на Грузію — що чекає її далі. Чи зробили вони висновки з цього прикладу? Так, масово проголосували за крадія шапок, бо "розчарувались", бляха, в Ющенку. Який на тих виборах набрав трошки більше аніж Петро Симоненко, лідер Комуністичної партії України. А Симоненко — вдвічі більше, аніж Тягнибок! Тягнибок набрав аж 1,5%, у 2010-му році, всього за 4 роки до Євромайдану, де він стане одним з ключових політиків. Що ще тут можна сказати?

Розчаровані українці — прокляття України. Вони як розчаровуються — то всьо, ховайтесь. Ну ви в курсі вже.

Читайте також: Пам’ять метелика, або Що живить авторитаризм?

Тому у 2019-му вже було занадто пізно. У 2019-му вже діяла знаменита російська лічилка "кто нє спрятался - я нє віноват". А ми не встигли заховатись під парасольку НАТО, на жаль. Не змогли.

Кажуть, що зараз треба воювати з усіх сил, щоб ця війна не дісталась нашим дітям. Але прикол у тому, що це ми якраз — ті діти, яким війна дісталась у спадок від наших батьків. Які за 30 років не спромоглись нормально визначитись до кого їм — до красивих чи до розумних.

Зараз, за два роки війни ми зробили стратосферний стрибок у напрямку національної самосвідомості. Але тут неясно, який чистий результат насправді, бо війна діє як допінг і підсилює всі ці прагнення. Нема чистоти експерименту. Бо ще у 2021-му ми зовсім не виглядали консолідованою нацією, яка порозумілась з ключових питань і чітко розуміла куди вона рухається.

Кількість прихильників вступу у НАТО в ті роки коливалась між 40 і 50% і ключовими проблемами для українців у той рік було визначити хто крутіший – Порох чи Зе, і на які книжки потратити ковідну тисячу. 7 років війни, на секундочку.

З цього всього виникає несміливе питання — а чи знає тепер нарешті український народ, що йому робити з державою, яку так відчайдушно намагаються зберегти військові? Страшенною ціною, по оверпрайсу. При чому кожна смерть людини, яка боронить українські землі – збіднює ці землі. Україна як держава без цих людей стає наче з авітамінозом, бліда і з задишкою. Безсила.

Чи політики майбутнього докладатимуть усіх зусиль, аби уберегти нас від майбутніх воєн і захистити країну об'єднанням із сильними? А народ вимагатиме від них цього неухильно і сам працюватиме над собою і своїми недоліками, а не вишукуватиме скалки в очах інших людей. Чи перестане нарешті український народ втомлюватись і розчаровуватись за будь-якої зручної нагоди, як примхлива дитина?

Хочеться вірити, що так.

Джерело

Про автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.