Хто такі "українці", звідки взялись патріархи та як нас труять – 5 книг для того, щоб з усім розібратися

Юджин Вебер. Із селян у французи: творення модерної нації. – К.: Наш Формат, 2025

"Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що воно таке? Ми його тим часом замкнули", – листували у 1917 році до редактора київської газети "Рада" стривожені незрозумілою патріотичною ідентифікацією незнайомця українські селяни. Те саме в книжці Юджина Вебера "Із селян у французи: творення модерної нації", де нагадують про те, як попри всі зміни, що їх принесла революція, ще впродовж цілого століття мільйони селян не розмовляли французькою, не вважали себе французами, не приймали французьке військо за своє, а саме поняття "Франція" мало що для них значило. І нехай багато хто сприймає як очевидне, що сучасним уявленням про націю ми завдячуємо Французькій революції кінця XVIII століття, а декларація прав людини, революційні конституції та радикальні реформи взагалі створили нову, модерну спільноту, але охоплювала вона далеко не всіх французів. Тож автор книжки - історик, колишній декан Коледжу грамоти й науки Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі - всебічно аналізує надзвичайно строкату мозаїку Франції та французького селянства ХІХ століття. Адже як із цього калейдоскопу на початок ХХ століття таки постала модерна французька нація, що змогла пройти випробування Великою війною 1914-1918 років? "Цивілізація - ось чого бракувало селянам, - впевнений автор. - У 1850 році Закон Грамона, який прирівнював жорстоке поводження з домашніми тваринами до легкого злочину, був натхненний бажанням "цивілізувати народ" та дітей. У 1850-ті роки ніколи не вагалися, висловлюючись із цього приводу. Священик із Босу відчував, що найбільше його парафіянам потрібно цивілізуватися. У Верхній Луарі човнярі річки Альє показували подиву гідний "ступінь цивілізованості" завдяки тому, що зустрічали "більш цивілізовані нації" на своєму шляху до Парижа. Так само як жителі Сен-Дідьє, торгові стосунки котрих із Сент-Етьєном сприяли "більшій цивілізації". У Морвані, навпаки, путівник 1857 року зазначав, що сільської місцевості "ледь торкнулася цивілізація"; військові інспекції виявили схожий стан речей також у Лоті та Авероні".  

Томас Карлайл. Герої, культ героїв та героїчне в історії. – К.: Пропала грамота, 2025

Як представник романтизму, автор цієї книжки не міг обійти увагою ідею особи та героїчного в історії. Тож особливо глибоко аналізується поняття героїчного та героя саме у праці Томаса Карлайла "Герої, культ героїв та героїчне в історії", яку він у вигляді лекцій оприлюднив протягом 1837-1840 років. "Хто такий герой і навіщо він потрібний?" - таке питання ставив автор у час загального захоплення суто матеріалістичним підходом до історичного розвитку. Однак, на противагу концепціям економічного розвитку суспільних відносин, Карлайл пропонує свій погляд на історію - героїчний віталізм. Відповідно, рушіями для суспільства він називає не фабрики, акціонерні товариства і профспілки, а конкретних осіб, які через свій геній, свою хоробрість та самопосвяту дарують людству поштовхи для нових звершень. Автор виокремлює через деяких персон архетипи героїв - правителів, мислителів, релігійних діячів і навіть міфічних божеств. "Ми вирішили трохи подискутувати про Великих Людей, - розпочинає він, - а саме проте, звідки вони беруться в сучасному світі, який слід вони залишили в історії, які уявлення про них формують люди та яку роль вони відіграють. Ми вирішили поговорити про Героїв, зокрема, проте, як їх сприймають і що вони можуть зробити, а це саме те, що я називаю поклонінням Героям і Героїчним у людських справах. Очевидно, що це доволі масштабна тема, яка заслуговує на зовсім інше ставлення, ніж те, яке ми спостерігаємо нині. Масштабна тема, справді! Неповторна і широка, як сама всесвітня історія! На мою думку, всесвітня історія, історія того, чого людина досягла в цьому світі, в основі своїй є історією Великих Людей, які творили на цій землі. Великі Люди були провідниками для інших; вони були візіонерами, взірцями і, в широкому сенсі, творцями всього, що загальна маса намагалася зробити або досягти".

Анжела Саїні Патріархи: витоки нерівності. – К.: Лабораторія, 2025

…Кажуть, до богів були богині, але суспільство, однак, століттями вважало чоловіче домінування природним для людського виду. Але яким було б наше розуміння гендерної нерівності - уявного минулого і суперечливого сьогодення -  якби ми не вважали, що чоловіки завжди панували над жінками? У своїй сміливій і радикальній книжці "Патріархи: витоки нерівності" Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Авторка подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім'ї та роботу. Таким чином, у книжці продемонстровано, яким великим шахрайством є роздуми про коріння гендерної нерівності, що ґрунтуються на хитких припущеннях про людську біологію та соціальні норми, а також зруйновано міф про усталеність чоловічого панування і розкрито історичні факти існування інакших суспільств. Хай там як, але опираючись на дослідження археології, антропології та стародавньої історії, авторка доводить, що ні гендерна рівність, ні патріархат не є чимось заздалегідь визначеним. "Першу жінку у світі на посаду прем'єр-міністерки обрали у Шрі-Ланці у 1960-му, - нагадують нам. - Сірімаво Вандаранаїке зрештою пробула на посаді три окремі терміни, Після 1960 року кількість країн, у яких найвищу посаду виконавчої влади обіймала жінка, стабільно зростала з лише єдиним випадковим провалом і сягнула 18 у 2019-му. За даними ООН, на початку 2020 року 14 країн також мали уряди з принаймні половиною міністерок: Іспанія, Фінляндія, Нікарагуа, Колумбія, Австрія, Перу, Швеція, Руанда, Албанія, Франція, Андорра, Канада, Коста-Рика й Гвінея-Бісау".

Світлана Столбюк. Де бере початок ріка, або Як написати свою родинну історію. – К.: Gutenberg, 2025

Мабуть, багатьом з нас відомо, як саме досліджують свою генеалогію ті, хто має для цього кошти. І кошти чималі, адже агентства, які цим займаються, виконують справді складну й скрупульозну роботу. Натомість книжка Світлани Столбюк "Де бере початок ріка, або Як написати свою родинну історію" допоможе обійтися без особливих витрат, адже це детальна покрокова інструкція для кожного, хто вирішив самотужки досліджувати минуле свого роду. "Генеалогія доступна кожному!" - так стверджує авторка і небезпідставно: випускниця факультету журналістики, редакторка за фахом, вона змогла знайти своїх предків до 10 покоління. І пропонує вам зробити те ж саме! Варто додати, що в книжці немає родоводів знаменитостей, які можна знайти навіть у Вікіпедії, натомість на прикладі життів звичайних людей, слідуючи вказівкам що, де та як шукати, ви зрозумієте, як вивчати власну родинну історію, дізнаєтеся минуле свого роду та складете генеалогічне дерево. По-перше, як підказує авторка, розпитати своїх дідусів та бабусь, озброївшись ручкою та зошитом, а не покладаючись на власну пам'ять. А також взявши до уваги приміщені в книжці зразки запитів, корисні посилання, без яких генеалогічний пошук просто неможливий. Загалом, якщо ви чекали на знак "згори", щоб нарешті почати досліджувати свій рід, або шукаєте гарний подарунок для тих, хто цікавиться генеалогією, — ця книга саме для вас! Тож не зволікайте

Ніл Бредбері. Отрута на будь-який смак. 11 смертельних речовин і вбивці, що їх застосували. – К.: Наш Формат, 2025

Ця книжка - захопливе поєднання науково-популярної літератури, історії медицини і реальних злочинів, де автор досліджує одинадцять смертельних речовин і їхній вплив на людський організм на молекулярному, клітинному та фізіологічному рівнях. Адже отруєння - один із найпопулярніших способів, який вибирають підступні вбивці. Отруту можна підсипати в напій, намастити нею вістря стріли чи ручку дверей, або розпилити, щоб вона потрапила в організм через легені. Та як саме отрута руйнує нас із середини? Тож у своїй книжці "Отрута на будь-який смак" Ніл Бредбері - доктор з медичної біохімії, професор фізіології і біофізики - сплітає воєдино розповіді про покинутих коханців, сумнівних науковців, підозрілих медиків і політичних убивць. Від смертоносного походження коктейлю джин-тонік до шпалер із миш’яком у спальні Наполеона - ця книжка занурить у цікаву подорож заплутаними і складними системами, які підтримують наше життя. "З усіх злочинів в історії людства вбивство - чи не найогидніший, - зауважує автор. - А серед методів убивства мало які здатні так нездорово зацікавити, як отрути. На відміну від імпульсивних, скоєних спонтанно убивств, холоднокровно сплановане отруєння чудово надається до юридичного визначення "злочинний намір". Отруєння потребує підготовки: треба добре знати звички жертви і продумати, як застосувати отруту. Одні речовини вбивають за лічені хвилини, інші можна давати протягом тривалого часу, щоб вони накопичувалися й наближали жертву до неминучої смерті".