Осучаснена церква, демобілізовані вдома, міста самоти – 5 книг про те, що нас чекає після війни

Місія Церкви в післявоєнній перспективі України. – К.: Дух і Літера, 2025

"Російська агресія в черговий раз поставила українців на межу виживання, - нагадують у цій книжці. - Загроза зникнення української держави та Церкви постає як величезний історичний виклик. Але тепер виживання України означає не повернення до минулого чи збереження дійсного стану речей, а вимагає активних змін заради майбутнього". Тож мова  у колективній монографії "Місія Церкви в післявоєнній перспективі України" саме про те, чому в цей час нам необхідна відкрита та осучаснена Церква. Адже незмінна місія Церкви Христової завжди полягала у тому, щоб являти світу істину Божественної любові, освячувати усі сфери життя і служіння людини, бути з нею і відповідати на її потреби. Так само у післявоєнній перспективі України одним із першочергових завдань для Церкви є підтримка та допомога людям пережити ті втрати й страждання, які війна принесла в їхні родини, лікувати рани душі й тіла. Таким чином, у книжці У пропонованій до уваги читачів колективній монографії розглядаються шляхи подолання внутрішніх та зовнішніх розколів, питання літургійної ідентичності, а також ролі Церкви у духовному і соціальному розвитку країни. Також увага приділяється критичному осмисленню ідеологічних викривлень, таких як "русскій мір", та їх загрозі християнському світогляду. "Разом з необхідністю оновлення політики, економіки, культури, для виживання і подальшого росту Україні потрібні зміни в релігійній сфері, - нагадують нам на самому початку. - Зміни мають торкнутися не лише суспільства, але й Церкви. Ми маємо змінюватися разом, коли зміни в Церкві є результатами змін суспільства, а зміни в суспільстві передбачають зміни в Церкві. Церква може стати частиною і провідником суспільних змін, вона має обґрунтувати їх з богословської точки зору та продемонструвати власним прикладом. Без змін у православ'ї не можна зберегти здоровою Церкву, яка є фундаментом суспільного і духовного життя українського народу. Оскільки в України немає майбутнього без реформування, так в української Церкви немає майбутнього без переосмислення минулого і відкритості до сучасного".

Олег Клименко. "Вирівнювання" Збруча. Quo vadis, Вадісе? – Тернопіль: Навчальна книга "Богдан", 2025

У глухому галицькому селі, куди доля у 1940-х роках занесла родину автора цих рядків, люди чекали гудіння "червоних" моторів не як манни, а як кари небесної. Так звані "наші" скидали бомби на мирні поселення так само, як сьогоднішні їхні російські правонаступники. "Цей день війни за насиченістю нічим не відрізнявся від попередніх. – згадують  у цій книжці. - хіба що радянські літаки, які з'явилися зненацька. Вони, ховаючись за хмарами, скидали бомби. "ФАБ-50", вирвавшись з бомболюків, зі жахливим виттям поринули вниз із наміром розірвати Тернопіль на шматки". Тож Історичний роман-хроніка "Que vadis, Вадісе?" Олега Клименка, який є другою книгою трилогії "Вирівнювання" Збруча розповідає про ці самі часи, точніше, про масові репресії радянських органів НКВС-НКДБ у Західній Україні в 1939-1941 роках. Як попереджає анотація, з іронічних, а подекуди із саркастичних позицій, витворена колекція історичних подій, явищ і постатей, розкриті деякі таємниці того часу, хитросплетіння політики та війни. Якщо ж згадати саме життя того періоду, то виявиться, що той самий сарказм з історією та політикою переплівся з долею багатьох тамтешніх родин. Так, коли батько був малий, по Дністру (як і по Збручу) проходив радянський кордон, і з того берега румунські прикордонники горлали до сусідів, глузуючи з їхнього "щасливого" життя за Сталіна: "Нема хліба, нема кики! Лише кіна і музики!" Кики, тобто каші, справді було негусто. Гірше, що замість кіно теж була лише крижана ковзанка за вікном, де каталися діти. Але вийти було зась, бо взувачки в батька з його молодшим братом не було: репресована родина, закинута долею в глухе галицьке село, жила в злиднях. Але не такий був наш Євген, який, залишивши малого брата в хаті, вискочив таки надвір всупереч усім мамалижним прикордонникам зі Сталіним вкупі. І з гейканням скотився босоніж з веселої дитячої гірки! Він мчав назустріч новому щасливому життю, в якому не треба ковтати слинку, дивлячись, як мама годує похмурого батька, українського підпільника, і не треба щулитись, коли летить літак, гадаючи, чи це "наші", що будуть їх бомбити, а також замість вечері грати з братиком у настільну гру, де так само летиш сторчголов, але вниз, у болото чи в хату до Баби Яги, якщо випав невдалий хід…

Алан Олпорт. Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни. – К.: Локальна історія, 2025

У цій книжці нам вкотре нагадують, що війни закінчуються не на полі бою, а тоді, коли військові повертаються додому. Так, у роки Другої світової війни, про завершення якої якраз мова, мільйони британців були в окопах і, опинившись на батьківщині, не завжди впізнавали країну, за яку воювали, а побачене їм не завжди подобалось. Та й хіба лише вони, і хіба лише після Другої світової? Читаючи чергову "локальну історію" про повернення з війни, так само згадуєш і про Ремарка, і про Гемінгвея. "Одного зимового вечора 1917 року на Східному вокзалі з потяга висипалась група людей, що їхали у відпустку, - починається, як правило, така пригода. - Серед цивільних було багато фронтовиків, солдатів та офіцерів, яких можна було впізнати за обпаленими сонцем обличчями і притомленими шинелями". Тож так само у цій книжці нам нагадують, як після Другої світової війни демобілізованим доводилось знову вчитися жити в родині, шукати нову роботу та долати посттравматичний синдром. Не всі змогли пройти цей шлях. Цивільні почасти з острахом ставилися до них, побоюючись, що вони принесуть насильство. У своєму дослідженні "Демобілізовані" Алан Олпорт на основі особистих щоденників, листів, тогочасної преси, літератури та кіно описав і як демобілізовані адаптовувались до мирного життя, і політику держави, і зміни, які переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни. Таким чином, ця книжка розповідає про важку дорогу від війни до миру, демонструє універсальний досвід і водночас нагадує, що демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти.

Анна Завертайло. Солодкий несолодкий бізнес. Від кавових автоматів до ресторанної мережі. – К.: Stretovych, 2025

"Хоча я поділюся своїми методами досягнення результатів у різних сферах, ця книга не буде про успішний успіх", - попереджає авторка цієї книжки. Видання, додамо, яке поєднує особисту історію розвитку сімейного бізнесу та прикладний посібник для підприємців, які цікавляться ресторанною галуззю. Водночас ця книжка показує, наскільки інакше можна ставитися до їжі, бачити в ній не задоволення базових потреб, а культурний код. Тож "Солодкий несолодкий бізнес" Анни Завертайло трішечки про інше. "На цих сторінках я відверто й щиро розповім про власний шлях і життєву стратегію, - зауважує авторка, - про принципи ведення проєктів, пошуки українських смаків й України в собі. Моя сім'я, бізнеси, красиве й здорове тіло – це все мої проєкти, які є для мене пріоритетними, на які я виділяю внутрішні й зовнішні ресурси". Якщо точніше, то в книжці розповідається про шлях авторки та її бізнесу від кавових автоматів до мереж кондитерських "Honey" і пекарень "Завертайло" – із усіма можливими викликами та перешкодами, з якими стикаються підприємці. Відсутність стартових інвестицій, розподіл ролей в бізнес-партнерстві, пошук своєї унікальності. А ще - складники величезної системи: продукт, концепції закладів, пошуки крутої локації, комунікація, обладнання та формування команди – і в легкій формі розказано як це працює. "Пізніше це сформувалося для нас у гасло "Іди й роби", - згадує авторка. - В ідею про суперсилу, яку потрібно в собі побачити, знайти або навіть вдатися до блефу. Просто уявити, що вона в тебе є, навіть не знаючи напевне, чи це правда. Краще помилитися, але здобути новий досвід і вивчити урок, ніж не пробувати взагалі. Уміння ризикувати - це риса хорошого підприємця. Не всі вміють це робити, та й не всім це потрібно вміти. Але якщо ви бачите у собі цю рису, то ви неодмінно зможете стати підприємцем, що бере на себе відповідальність і стає лідером свого напрямку".

Олівія Ленґ. Місто Самоти. – К.: Крапки, 2025

Досліджуючи життя і творчість багатьох митців - "хроністів міста самоти" - серед яких були Едвард Гоппер, Енді Воргол, Генрі Дарджер, Девід Войнарович та інші, авторка цієї книжки шукає і знаходить відповіді щодо того, як самотність позначилася на їхній творчості та який вплив вона чинить на формування людського досвіду загалом. Загалом "Місто самоти" Олівії Ленґ – цікавий текст, в якому майстерно поєднано жанри мемуарів, біографії, мистецької і культурної критики. Адже на певному етапі свого життя авторка опиняється у неосяжному Нью-Йорку, де попри мільйони людей і постійний рух, її так само не полишає відчуття самотності. Тож ця книжка - подорож крізь простір особистої ізоляції та її несподівані аспекти, що відкриваються через взаємодію з мистецтвом. "Самотніми можна бути будь-де, - нагадує авторка, -  та самота посеред міста, в оточенні мільйонів людей, має особливий присмак. На позір може видатися, що стан самоти не сумісний із життям у місті, натовпами довкола, та фізичної присутності недостатньо, щоб розсіяти відчуття внутрішньої ізольованості. Цілком можливо, навіть дуже легко відчувати спустошення та відчуженість, коли живеш пліч-о-пліч з іншими людьми. У містах буває самотньо: визнавши це, ми розуміємо, що самотність не обов'язково передбачає фізичне усамітнення, а радше відсутність чи брак близькості, спорідненості".