Париж та Берлін, головні столиці сучасної Європи, скептично налаштовані відносно України. У відповідь на прямі запитання про перспективи України в ЄС вони завжди знизують плечима. «Не на часі», «беріть те, що даємо», «ми зараз не готові».
Все це триває на тлі специфічних стосунків з Кремлем. Стосунків обережного озирання та обережної дружби. Уникнення сварок за будь-яку ціну. Орден почесного легіону для Путіна з рук Ширака; підігрування російській агресії в Грузії з боку Саркозі; колишній канцлер Німеччини Шредер на роботі у «Газпромі»; русофільство з боку Меркель і Штайнмаєра та нещодавні проросійські заяви Ґернота Ерлера, нового шефа німецької Ostpolitik – це лише кілька симптомів. Політика Берліна та Парижа щодо України завжди здійснюється з озиранням на Москву. «Аби нічого не сталося».
В чому причини цього дивного й непохитного русофільства (чи радше кремлефільства) сучасної Франції та Німеччини? І як ми можемо розвінчувати ці стереотипи?
***
Почнімо з Німеччини. Тут, ясна річ, є чинники економічні та безпекові: Росія має газ та ядерну зброю. Це змушує її остерігатися.
Але є ще одна причина, і вона криється в глибинах колективної пам’яті.
Уся енергія повоєнної Німеччини була спрямована на примирення з колишніми ворогами. Тотальна денацифікація та пацифікація на всіх фронтах. Всі головні вороги німців у ХХ столітті – Франція, Великобританія, США, Італія, Польща – мали стати друзями. Це була така специфічна спокута та прагнення стерти жахи минулого.
Наприкінці ХХ століття це завдання було виконане. – Окрім Росії. Росія – єдиний з колишніх ворогів, з якою все ще залишаються проблеми. З якою мир ще під питанням.
І це німців дуже лякає. Їм краще помиритися з Кремлем, заплющити очі, перехреститися і переконати себе, що все в минулому. Якщо з Москвою мир, значить денацифікацію завершено. Значить Гітлер нарешті – капут.
Але вони забувають, що вони воювали не тільки з Росією. Але й з українцями, білорусами, грузинами, казахами та безліччю інших народів. І що тут, на нашій землі, було ще жахливіше, ніж на російській. Тімоті Снайдер, автор «Кривавих земель», знав, про що писав.
І тому дружба з Україною чи з Білоруссю для німців має бути не менш важливою, ніж дружба з Росією. Це має бути важливим моральним викликом.
Але виглядає навпаки: німцям здається, що Росія і тільки Росія є їхньою моральною проблемою. Що ставши «спадкоємницею» СРСР, Росія монополізувала весь біль Східної Європи.
Так, прагнучи остаточно звести рахунки з власним нацизмом та нарешті перегорнути сторінку, німці відкривають дорогу кремлівському терору.
***
Французьке русофільство має інші корені. Пов’язане воно з двома речами.
По-перше, з традиційною французькою недовірою до лібералізму. Того лібералізму, який передусім знайшов свій ґрунт в Великій Британії і особливо в США.
Французький інтелектуальний лібералізм завмер десь в середині ХІХ століття, асоціюючись з липневою монархією (1830-1848) – своєрідним французьким «застоєм», гібридом Реставрації та Революції.
Після того основна боротьба була поміж імперією та республікою. Для обох ліберальні права людини мали значно меншу роль, ніж велич держави. Навіть республіканців Третьої республіки (1870-1940) складно назвати лібералами: цілі республіканської держави як колективного тіла були для них важливішими, ніж права конкретних індивідів.
Після Другої світової ця недовіра до англо-американського лібералізму породила специфічне ставлення до Америки та Великої Британії. Французи були схожі на неслухняну дитину західного «капіталістичного» світу: формально залишаючись у його межах, вони постійно загравали з його ворогами, особливо з СРСР. Русофілія та совєтофілія повоєнної Франції пов’язана великою мірою з недовірою до американського лібералізму.
Друга причина більш психологічна. Протягом 1950-х – 1960-х років Радянський Союз був для лівих, які тоді домінували на французькому інтелектуальному ландшафті, не лише беззаперечним авторитетом, але й своєрідним месією. Чимось на кшталт великого захисника, який дозволив воскресити жертву.
Французька комуністична партія називала себе «партією 75 тисяч розстріляних»; радянські ж комуністи, завдяки перемозі над Гітлером, немов би дивовижним чином унеможливили розстріл решти.
Тому образ Сталінґрада такий важливий для французів: битва, що стала переломною у Другій світовій війни, є для французького Спротиву - і нової французької республіки - символом «кінця розстрілів».
Власне, в цьому полягає велика суперечність між французькою пам’яттю та українською пам’яттю. Для французької пам’яті Радянський Союз – це порятунок «партії розстріляних», кінець розстрілів. Для української пам’яті це – «розстріляне відродження», початок розстрілів. Жахливіших і набагато масовіших, ніж розстріли французькі.
***
Франко-німецькі стереотипи мають свою хронологію та свою історію. Ці стереотипи можуть мати гуманістичні коріння, але сьогодні ці коріння відмерли. Вони стали схожі на мумії давно померлих вождів.
Можна зрозуміти німецьку пристрасть до примирення з ворогами. Нова Німеччина стала можливою тільки через заперечення Німеччини старої, Німеччини рейхів, Німеччини агресивної та войовничої. Але час для старої стратегії завершився. Продовження тактики примирення з Кремлем означає підігравання тоталітарному Кремлю. Не дефашизацію, а рефашизацію Європи.
Можна зрозуміти складну історію французького лібералізму та травму «75 000 розстріляних». Але кремлівська Росія вже давно перестала бути захисницею французького спротиву. І вже давно перестала пропонувати альтернативу американського лібералізму. Вона не відвертає агресію, а провокує її. Вона не пропонує жодної альтернативної суспільно-політичної моделі, а робить симулякри зі старих.
Можливо, українські події поволі штовхатимуть ці стереотипи у минуле. До підручників історії та музеїв колективної пам’яті. Але відмирати вони швидко не будуть. І навіть після своєї смерті вони повертатимуться – як досі повертаються духи фашистсько-нацистського безуму.
Тому не треба мати ілюзій: вся боротьба ще попереду.
Філософ і публіцист Володимир Єрмоленко