1991-й рік. Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) розриває шлюб з СРСР і стає самостійною незалежною державою.
2004-й рік. Українці не хочуть жити у кланово-олігархічному суспільстві, збудованому Кучмою, та роблять крок на зустріч, як би це пафосно не звучало, демократії.
2014-й рік. Україна отримує третій шанс за останні 23 роки, щоб остаточно відірватися від радянського минулого, викорінити корупційно-бандитські відносини і здобути проукраїнську владу.
Нині країною покотилася хвиля прощальних “привітів” вождю “всіх народів” Володимиру Леніну. Чомусь зараз не чути нестерпного галасу та істерик від нащадків “дєдушкі Лєніна”, вірних зброєносців серпа і молота, комуністів? Адже нищиться їхній ідеолог і практично батько. Можливо, разом із пам’ятниками Леніну кане в Лету і КПУ. Час покаже.
Не беруся ідеалізувати, але у більшості українців щось внутрішньо перевернулося. Вбивства людей на київському Євромайдані показали справжнє обличчя цієї влади. Снайпери, озброєний до зубів Беркут, “тітушки”, розтрощені черепи і кінцівки наших співвітчизників, відкрили очі для всього світу і продемонстрували “who is who”. Міф про екстремістів, народжений владою і Партією регіонів (не приховую, що радикально налаштовані особи брали участь у спочатку мирних повстаннях!), не справив бажаного враження на США і ЄС. А підливання масла у вогонь “старшим братом” Росією (хіба “старшому брату” годиться показувати такий приклад “молодшому”?!), тільки посилило агресію в українському суспільстві.
Президент Віктор Янукович, який постійно читав мантру, що людське життя для нього — найвища цінність, перетворився у гробаря, який викопав “братську могилу” для десятки безневинних людей. Важко зрозуміти хід думок глави держави, коли він віддавав команду своїм церберам “стріляти!”.
Тепер на порядку денному стоїть розбудова післявоєнної України у прямому значенні цього слова. Перші кроки вже робить Верховна Рада. На черзі створення уряду Народної довіри, який повинен повернути людську довіру, даруйте за тавтологію, до влади як державної інституції. Мусимо не втратити цей третій, окроплений кров’ю, шанс.
Віталій Тараненко