Чи домовиться патріарх Кирил з чортами за "православних шахидів"?

Безумовно, поки трапився лиш один подібний випадок – тож говорити про тенденції рано. Була, щоправда, іще трагічна історія у двадцятих числах липня, коли на блокпосту вибухнув мікроавтобус, начинений вибухівкою – проте тоді, як з’ясувалося, мова йшла про таксиста, якого всліпу використали для „перевезення вантажу”, а заряд підірвали по радіо.

На блокпосту 40-го батальйону територіальної оборони "Кривбас" під час прориву на автомобілі був ліквідований смертник, метою якого було знищення блокпоста і мирних жителів, що евакуюються з охопленого вогнем Донецька.
Фото: Facebook командира 40-го батальйону Миколи Колесника.

Але ідея „вдарити по укропам” живими бомбами, вочевидь, добре вписується в уявлення про „справедливу народну війну”, яку ведуть сепаратисти. Явно запозичивши в людинолюбців з „Хезболла” чудесну ідею розміщати міномети та пускові ракетні установки на територіях шкіл, дитсадків та лікарень, і взагалі, максимально комфортно почувати себе за спинами цивільного населення, яке буцімто й обороняють ці билинні богатирі, „православна армія” цілком могла вирішити продовжити історію безславного й кривавого плагіату.

Щоправда, твереза оцінка ймовірності масового використання подібної зброї на Донбасі трохи заспокоює.

По-перше, в ДНР і ЛНР цілком відсутня чітка ідеологія, яка дозволяла б довго і систематично готувати людину до скоєння суїциду. Не треба применшувати значення цього факту і говорити про те, що „зомбоящик” голосом Кисельова все правильно підправить в  мізках „бидломаси”, і вона стрункими рядами піде на останній бій.

Люди охоче жахаються злочинам „київської хунти”, сидячи перед телевізором. Люди згодні вірити в розіп’ятих хлопчиків, викликати російських окупантів у стотисячній кількості і закликати знищити „укропів” до дванадцятого коліна – з жінками, старими та дітьми. Сидячи перед телевізором. Але для того, щоб добровільно, чітко й артикульовано зректися життя, пройти належну підготовку, й повернути ключ у запалюванні – потрібен зовсім інший рівень переконаності, готовності й самопожертви. Забезпечити якого безладні й істеричні крики сепаратистських ідеологів не здатні. Як не здатні вони, здається, забезпечити навіть процентно значну мобілізацію населення окупованих ними земель. Купити за тисячу-другу гривень камікадзе теж не вийде. У більшості конфліктів, де якась сторона використовує смертників, значну допоміжну роль у цьому відіграє релігія.

І тут ми підходимо до наступного фактору, який заважає донецьким терористам використовувати смертників. На відміну від ісламу, християнство вважає самогубство смертним гріхом – за будь-яких умов. Православ’я, ясна річ, тут не виняток. Ні військовий подвиг, ні жодні інші супутні обставини не можуть бути виправданням для самогубства. Ризик, смертельна небезпека – все це випробування для духу, війну можна оголосити справедливим захистом Вітчизни – але самогубство залишається смертельним гріхом. За який чекає не рай з цнотливицями, а пекло. Можна сперечатись, чи все виглядає так, як у Данте, але суть від того не міняється. І рідко який батюшка наважиться це заперечувати. Навіть якщо він з отого самого патріархату. Хіба патріарх Кирил у черговий раз "изверньотся" і якось поєднає приклади - "врагу не сдается наш гордый "Варяг"", Гастелло та Олександра Матросова - з православною етикою. 

За умов відсутності „сильних аргументів” на користь вчинення самогубства терористичні організації інколи використовують доведення „від противного”. Життя у депресивних, економічно мертвих анклавах, де вночі орудують то „рідні” терористи, то „специ” ворожої армії, без надії на мир, спокій чи бодай втечу інколи доводить людей до фактичної байдужості до всього – включно з власним життям, голодним, жалюгідним і безцільним.

Проте на Донбасі до подібного, здається, поки не дійшло. Незалежно від того, на чий прихід надіється конкретний мешканець Донбасу – сил АТО, колони російських танків чи світлого майбутнього ДНР, у людей поки що явно є віра, що завтра буде краще, ніж сьогодні – треба тільки перетерпіти. І вижити. А не розлетітись криваво-металевою кашею вздовж бетонних блоків.

Насправді, якщо заважити більшість можливостей, щодо „смертників –сепаратистів” на Донбасі виникає і зовсім погане припущення. Припущення про те, що мова йде не про фанатиків чи безвольних і маніпульованих низових членів сепаратистського руху. А насправді на подібні вчинки терористи можуть штовхати звичайних загалом людей, просто користуючись жорстким примусом. Змушуючи робити вибір – між власними дітьми й дружиною, закритими в підвалі під загрозою тортур і знищення – і невідомими солдатиками на блок-посту. З можливістю знищити інших дітей – які сидять у машинах в черзі. З власним життям, яке, при таких розкладах, може вже й мало що значить. Хоча в подібні версії не дуже хочеться вірити. А з їх можливими виконавцями не дуже хочеться жити разом на одному світі.