Ціна „путінського миру” поки зависока для України

Путін, який останнім часом наче й демонструє готовність згортати конфлікт, судячи зі всього, призначив за це абсолютно непідйомну ціну

Обидві ключові сторони впродовж останнього тижня всерйоз готувались до вчорашніх переговорів – доходячи до грані фолу і блефу. Україна, по мірі сил, активізувала антитерористичну операцію, а також увійшла спецпідрозділами в Донецьк і Луганськ (ми от-от їх візьмемо). Росія посилено дефілювала напівпорожніми білими вантажівками і густо заселеними зеленими БТР-ми біля і на українському кордоні (а ми от-от почнемо майже що вторгнення).

При тому, попри демонстрацію втомлених вже м’язів, в обох сторін є направду сильні стимули до згортання „гарячої” фази конфлікту.

Зацікавлена в пришвидшенні фіналу бойових дій Україна. Навіть якщо до настання холодів і вдасться відбити міста-мільйонники, що теж не є доконаним фактом, то продовження бойових дій в районних містечках, за умов відсутності тепла і електрики для обігріву мешканців у період морозів, стане реальною гуманітарною катастрофою. Рівно як і діяльність диверсійних груп, які цілком можуть добити залишки інфраструктури навіть і у звільнених містах.

Зацікавлена в переході від „гарячої” до „холодної” війни і Росія. Реальний ефект від „смішних” санкцій, фінансова нестабільність „Газпрому”, „Роснєфті”, та банківського сектору, стримане, але видиме роздратування членів кооперативу „Озеро” – все це не може не дратувати і не тривожити теперішнього господаря Кремля. Можна скільки завгодно говорити населенню про необхідність „провчити хунту” і „захистити братів”, можна перекривати імпорт закордонних товарів, в надії покращити торгівельне сальдо – при тому переконуючи населення що все це на благо аграріям і громадянам Росії, але є певна об’єктивна реальність. Яка полягає в тому, що друзів і собак (в сенсі, російських правоохоронців) треба годувати. В іншому разі вони можуть перестати охороняти Хазяїна від чужих – якими є для Путіна практично все населення його країни. А годувати стає дедалі складніше.

Прихована від камер і порівняно неагресивна „кримська промова” російського президента давала надію на якісь успіхи вчорашнього дійства.

Мала певну популярність версія про те, що на серпневій зустрічі глави МЗС обговорять „предмет торгу” для можливої прямої зустрічі Путіна з Порошенком десь у вересні. Найбільш вірогідним видавався розклад, при якому Україна продовжує боротися за окупований Крим чисто теоретично, Кремль потроху згортає підтримку бойовикам – під рефрен Кисельова „Кієв услишал Донбасс”, армія заходить у міста регіону і відновлює кордон – після відходу всіх, хто хоче відійти, парламент закріпляє особливий статус російської мови, і на землі настає неспокійний, голодний і непевний мир.

Проте, не склалося. Скупі заяви глав зовнішньополітичних відомств свідчать про практичну неможливість почати аргументований торг. ”Дуже обмежені успіхи”, в перекладі з дипломатичної, означають, що сторони не побилися за столом – і цим їх успіхи обмежились.  

„Немає місця компромісу там, де держава повинна перетнути свою червону лінію”, пише вТвіттері Клімкін, і фактично немає сумніву, про яку саме червону лінію йдеться. Ключовим принципом діалогу з РФ має стати збереження територіальної цілісності України – ще більш прозоро додає Лоран Фабіус, і „має стати” абсолютно чітко свідчить, що поки що „не стало”.

Самотній Штайнмайєр, який єдиний з чисто німецькою пунктуальністю вирішив сказати хоч щось пресі, поки роздратовані колеги роз’їжджалися на відпочинок, констатує, що треба подумати над можливістю продовжувати діалог у подібному форматі. Над можливістю продовжити хоч трохи успішні переговори зазвичай не думають.

Висновок з подібного фіналу п’ятигодинної „дружньої бесіди” напрошується один. Росія наполягає не тільки на визнанні анексії Криму (чи, принаймні, на її ігнорації), але й на збереженні непідконтрольних українській армії анклавів на Донбасі. З визнанням (принаймні мовчазним) їх особливого статусу, і початком широкомасштабного вкладення „фашистським Києвом” коштів в зруйновану інфраструктуру регіону, яка залишиться під контролем „православно-чеченської армії”. В обмін, вочевидь, на ослаблення підтримки сепаратистів – наростити яку, маючи таких розмірів діру на кордоні, можна за лічені години.

Піти на це Україна не може в силу очевидних причин. Як би не хотів „швидкого миру” Порошенко  - але погодитись на існування сепаратистських „недореспублік” – це забезпечити війну на багато років вперед, не кажучи про такі дрібниці, як ймовірна втрата президентської посади, прихід до влади радикалів та клоунів, і т.п.

Одного разу жорстко обдурена Путіном канцлерін Меркель демонструє разючі успіхи в процесі навчання мистецтву переговорів з росіянами, і вдруге наступати на граблі „перемир’я” явно не поспішає.

Франція, зрозумівши що збудовані „Містралі” будуть щасливо продані, а на нові замовлення очікувати не варто – хоча б в силу неплатоспроможності Росії – зберігає злегка антиросійський нейтралітет.

Окрім того, обом „локомотивам Європи” доводиться напружено думати, як втримати режим санкцій від штрейкбрехерства вічно убогих молодих та не дуже членів Євросоюзу.

Путін, не зважаючи на погибельні небезпеки своєї позиції, продовжує настоювати на своєму частковому виграші і збільшує ставки – хоча реальних сильних карт, окрім самогубного широкомасштабного вторгнення,  в нього на руках і не залишилось. Зокрема, в понеділок російські чиновники заговорили про можливість розширення санкцій з продовольства на промислові товари. Жодних видимих ознак того, що російська пропагандистська машина повертає у бік миру, поки немає. Попри те, що Росія повільно, але неухильно втрачає „вікно можливостей” вийти з конфлікту з „гордо піднятою головою”, Путін поки що свідомо визначає неприйнятно високу ціну миру – нічого не гарантуючи навзамін.

А Україні не залишається нічого іншого, як готуватись до зимової війни на Донбасі. Бо дипломатична опція вирішення конфлікту поки, на жаль, недосяжна. І Порошенко, і Путін, готові торгуватись. Але якщо перший хоче вторгувати трохи миру, то другий, не зважаючи на все, хоче зіграти партію в наперстки. Щоб потім голосно обуритись непоступливістю й недалекоглядністю „київських партнерів”, які не хочуть ненароком програти свою країну і власне майбутнє на додачу.