Львів’янці Яні Зінкевич всього 19 а вона вже керує бригадою з 10-ти чоловіків-санітарів. Під час кожного виїзду дівчина ризикує життям – пробирається на своєму пікапчику за пораненими під мінометним обстрілом. В її авто уже влучала міна, а рахунок пораненим, яким вона врятувала життя, йде на десятки.
В інтерв'ю Еспресо.TV вона розказала, чому пішла в зону АТО та коли збирається повертатися до мирного життя.
- Яна, можливо питання банальне, та чому така тендітна дівчина опинилась в зоні бойових дій? Як рідні відреагували на таке рішення?
- Це мій обов’язок. Довго не роздумувала, розуміла, що моя допомога потрібна. З початком першої хвилі мобілізації поїхала в зону АТО. Рідні сприйняли дуже тяжко, та вони знали, яка я людина, знали моє ставлення до всього, що відбувається в Україні. Близькі розуміли, що я не зможу лишатись вдома та бути «диванним воїном». Складно було, але змирились.
- Що найбільше вразило, коли вперше потрапили в зону АТО?
- Темпи роботи. І не лише мене. З початком бойових дій співпрацювали з вояками, які теж тільки приїхали. Вони не могли повірити, що в екстремальних умовах можна так швидко реагувати. Зараз уже розумію - тут не можна чекати на «добро» керівництва вивозити чи не вивозити поранених. Навіть якщо знаємо, що там обстріл - треба прориватись. Бо бувало таке, що поранені, хоч і не тяжкі, чекали по два дні, щоб їх доправили в тил. Головне - менше звертати увагу на страх.
- Багато серед військових жінок?
- Там, де я бувала, це величезна рідкість. Чим ближче до кордону, тим менше жінок. У нас батальйон великий і кілька дівчат є. Зараз військові займаються тим, аби зменшити кількість жінок на передовій та перевести їх в інформаційні штаби, на склади. Звичайно, спочатку хлопці дивувались моїй появі. Не могли зрозуміти, чого я приїхала і як саме зможу допомогти. Та потім, коли познайомились, побачили, що і як я роблю – звикли. Зараз реагують спокійніше.
- Для того, щоб служити в зоні АТО потрібна якась додаткова підготовка чи достатньо медичної освіти або просто бажання допомогти?
- Обов’язково треба мати хоча б початкові навики саме військової медицини. Потрібно пройти підготовку з військової тактики і стратегії. Медики повинні мати зброю та, звичайно, гарно стріляти. Взагалі, чим більше різних навичок, тим краще. Якщо жінка зовсім не має медичної чи військової підготовки, вона може працювати на складах чи в інформаційних штабах. Це теж дуже потрібно.
- Що складніше в такій роботі – психологічне чи фізичні навантаження?
- Знаєте, мені спочатку важко взагалі не було. Та чим довше я тут, тим складніше. Стає більше поранених, зростає навантаження. Зараз працюємо майже по всій Донецькій області. Спочатку запам’ятовувала обличчя людей, яких рятувала, а тепер уже ні.
- Чого зараз в зоні АТО бракує для роботи?
- Конкретно нашому батальйону бракує майже всього. І ліків, і палива. Держава не допомагає добровольчим батальйонам. Можливо десь є підтримка, та до нас не доходить. Зараз нам дуже потрібні теплі речі. Ще треба зимове взуття, бо у хлопців уже проявляються ознаки «окопної хвороби». Є потреба у ковдрах та матрацах. Зараз велика кількість тих, хто наживається на наших проблемах. З’являються різні номери карток, куди можна перерахувати гроші для батальйону, і їх безліч. Але у нас офіційна картка лише одна. Взагалі вважаю, що добровольчі батальйони треба легалізувати, аби ми хоч якусь допомогу від держави отримували.
- Як на військових реагує місцеве населення?
- Поблизу місця дислокації більшість нас підтримують. Але всяке буває, трапляються нехороші люди. Буває і таке, що велику кількість хороших справ батальйону може перекреслити одна людина, яка приїде і щось утне. А от в області в цілому - 50 на 50. Частина підтримують, допомагають. А є і такі, які спеціально лишаються в зоні та зливають бойовикам інформацію.
- Довго плануєте перебувати в зоні бойових дій?
- Буду тут до кінця, до перемоги.