Разом з титулом віце-чемпіонки світу Костевич здобула й олімпійську ліцензію, яка дасть їй можливість виступити в Ріо-2016 в двох дисциплінах - пневматичний пістолет (10 м) і малокаліберний пістолет (25 м).
Про свої відчуття, суперниць та сімейні плани чемпіонка світу-2002 та Олімпіади-2004, дворазова бронзова призерка Ігор-2012 Олена Костевич розповіла Еспресо.TV.
- У вашому виді спорту, мабуть, як в жодному іншому, вирішальну роль відіграє самообладання. Пам’ятаєте випадки, коли в поза спортивному житті емоції брали гору над здоровим глуздом?
- Як нормальна людина, звісно, я піддаюся емоціям. Це в спорті нам не можна їх демонструвати, бо заважають стрільбі і високим результатам. У житті ми поводимося природно, а в спорті – працюємо. Взагалі у мене спокійний характер. Але коли намовчишся, хочеться виплеснути все. Повинен бути баланс. Голос підвищую лише в крайньому разі - коли мене не розуміють. Може, так мене почують чи краще зрозуміють. Зазвичай, це трапляється не з рідними, а з людьми, які мене погано знають. Проте ніколи не кричу.
- У фіналі ЧС-2014 в останній серії перший постріл був невдалим – 8,4. Очевидно, хвилювання вирвалося на волю чи є інші причини, чому в Гранаді ви не стали дворазовою чемпіонкою світу?
- Це був передостанній постріл, і я бачила, що боротьба точиться за "золото" чи "срібло" – адже, відповідно до нових правил, у фіналі після кожної серії вибувають спортсменки, і зрештою, ми залишилися з кореянкою вдвох. Мені було тяжко налаштуватися. Я ще не знайшла свою тактику і спосіб, як діяти в таких ситуаціях. І тут одразу ж чемпіонат світу. Мабуть, все хвилювання в цьому пострілі і проявилося.
- Після такого пострілу посварили себе подумки?
- Я краще налаштувалася на останній постріл. Плюс припустилася технічної помилки, яку виправила. Завжди тренери вчать закінчувати змагання добре, не залишаючи шанс супернику. От я і влучила в 10,2. На жаль, передостанній постріл перекреслив всі мої зазіхання на перемогу.
- Мабуть, ви все одно залишилися задоволені своїм виступом на чемпіонаті світу?
- З кожного старту роблю висновки, стараюся виправити помилки і не повторювати їх більше – іти до кінця і стояти, як стіна. Та я людина, в якої теж є свої слабинки, не все виходить. Результатом у Гранаді задоволена. Звичайно, хотілося б стати дворазовою чемпіонкою світу. Та, очевидно, не зараз. Пізніше.
- Після Афін-2004 ви зізнавалися, якби знали, що ведете перестрілку за "золото", напевно, програли б. Може, в Гранаді вам теж потрібно було викинути з голови, що в останній серії розігрувався титул чемпіонки світу?
- За ці десять років я змінилася, внутрішньо виросла як спортсменка і як людина. Тому порівнювати 2004-й і 2014-й не варто. Зараз у фіналі у мене було таке відчуття, що змагаюся зі спортсменками, молодшими за мене – їм було близько 20-ти років. Кореянку взагалі вперше побачила на цих змаганнях. Я, до речі, згадала й фінал Олімпіади-2004, й чемпіонату світу-2002: тоді я була молодою. А зараз бачу, що вже мене піджимає молодь. Це такий психологічний момент, який треба врахувати на майбутнє. Та не скажу, що почуваюся вже віковою спортсменкою.
- А ці молоді, голодні до перемог, зухвалі спортсменки дивляться на вас як на дуже титуловану спортсменку?
- Щось я такого в їхньому погляді не помітила. Мабуть, вони це пропустили. Просто вони, молоді, так легко налаштовуються на фінал – сидять жують жуйку. А я дивилася на це і думала: "Як же їм добре". Мабуть, треба тепер у них вчитися – безтурботності і спокою.
- Зараз ви по-іншому реагуєте на свої успіхи, ніж 10 років тому?
- На початку кар’єри це все було в диковинку, незвично. А зараз це вже певні етапи. Зараз набагато свідоміша підготовка й налаштування. Раніше більше було інтуїції. Тому й успіх нині більш усвідомлений і зрозумілий. Більш по-дорослому реагую на медаль. Проте радію не менше, ніж раніше. Коли здобуваєш медаль, перше відчуття – це втома, а потім приходить ейфорія.
- А знаєте, хто у вашому виді спорту є наймолодшою чемпіонкою світу?
- По-моєму, я. А от Олімпійських ігор – білорус Костянтин Лукашик.
- Ви представляєте Чернігівську область, де й відбулися як спортсменка. Проте після Афін-2004 вам надали квартиру в Києві. Де ви зараз проживаєте – у рідному місті чи столиці?
- Я продовжую виступати за Чернігівську область і моїм тренером залишається Ігор Черединов, який живе в Чернігові. Проте я перейшла, мабуть, на інший рівень – мені не треба вже тренуватися щодня. Я можу приїжджати на збори – в Чернігів чи на централізовані у Львів – і цього достатньо для підготовки. Вільний час можу присвятити своїм особистим стосункам. Тому частіше знаходжуся в Києві – тут постійно інтерв’ю чи заходи, куди мене запрошують. Але коли приїжджаю в Чернігів, відчуваю душевне тепло і те, що я вдома.
- А зброя перебуває постійно у вас?
- Пістолет має бути під охороною, тож він знаходиться в Чернігові. А тренер потім привозить мені його на збори.
- Ви народилися в Хабаровську і, напевно, у вас є родичі в Росії. Обговорюєте з ними політику і відносини між Україною і Росією чи ця тема – табу?
- Так, ми уникаємо цієї теми. У Росії в мене є родичі по маминій лінії і зараз з ними дуже складно спілкуватися. Тяжкий період для нашої держави. Та я вже живу тут більшу частину свого життя, з дитинства. Росію майже не пам’ятаю. Тому рідною країною для мене є Україна. Я хочу жити тут і виступати під синьо-жовтим прапором.
- З російськими спортсменами обрали таку ж тактику?
- У наших з ними взаєминах відчувається напруження. Та спортсмени завжди перебувають поза політикою. Ми не можемо влаштовувати дебати на змаганнях, тому що це все-таки мирний захід. Та кожен з нас відчуває дискомфорт. Стосунки змінилися, проте спокійні. Хоча ми й уникаємо обговорення політичної ситуації, та, наскільки я зрозуміла, у нас з росіянами різний погляд на ці події.
- Чи пропонували вам провести майстер-клас для військових?
- У нас різні види зброї. У військових – бойова, а в нас – спортивна. Тому не зверталися. Якось стріляла з бойової зброї, але вона використовується не в умовах війни, а в тиру.
- Зазвичай, чемпіонки використовують олімпійський міжсезоння для створення сім’ї, народження дітей. Ви плануєте найближчим часом послідувати цій традиції?
- Звісно. Я це планую вже давно. Але мене постійно щось відволікає – змагання. Постійно треба готуватися до чогось. Безперервний процес. Ми бажаємо, а Бог розподіляє. Не знаю ,як все складеться. Очевидно, треба зайнятися цим серйозніше. Сподіваюся, все складеться.