Називати Дмитра Кисельова послідовником Йозефа Гебельса більше не варто. Міністерство пропаганди обмежувалося формуванням альтернативного погляду на реальність. МІА "Россия Сегодня" (незалежно від юридичного статусу, сюди входять практично всі скільки-небудь значущі російські ЗМІ й усі телеканали) цю стадію переросло, вийшовши на рівень конструювання самої альтернативної реальності. Причому цей перехід відбувся доволі стрімко.
"Радіоактивний попіл", "розп’яті хлопчики" й "Боїнг", начебто збитий українським штурмовиком – це типові зразки пропаганди. Причому зовсім не оригінальні: перше – майже цитата з торішньої програми китайського телебачення, друге – переспів відомого сюжету часів Першої світової, третє має легко впізнавані конотації як зі справою Локербі, так і зі знищенням південнокорейського лайнера 1983 року.
Однак із «двома рабами й ділянкою землі» для учасників АТО почалося саме конструювання. Тому що узаконене державою рабовласництво в ХХІ сторіччі – це сюжет із арсеналу фантастики, точніше, жанру альтернативної історії. Зазначу, до речі, що один його різновид – пригоди "потраплянців" – набув за останнє десятиріччя шаленої популярності в Росії як у белетристиці, так і в кінематографі. Не стану стверджувати, що це послабило імунітет аудиторії перед вигадками Кисельова та Ко. Таку тягу до сюжетів про те, як круті хлопці з сьогодення дають відсіч ворогам СРСР у минулому, радше варто розцінювати як симптом постімперського синдрому (до речі, цікаво, що такого роду ескапізм викликає куди більше співчуття й розуміння суспільства, аніж захоплення фентезі).
Аналогічним симптомом, певною мірою пов’язаним із попереднім, є й попит на комп’ютерні ігри від першої особи, що збуджують зону "дєдивоєвалі". Достатньо переглянути ніки гравців і переглянути форуми, щоби в цьому переконатись: в думках пересічного молодого росіянина, який, імовірно, навіть народився після розвалу Союзу, імперія жива. Що вже казати про старих, чия молодість припала на його розквіт, й багатьох людей середнього віку, яким довелося не раз пережити втрату життєвих пріоритетів? Звідси ж і успіх усіляких ностальгічних продуктових брендів.
Тому саме конструювання альтернативної реальності в ЗМІ – хід цілком очікуваний. Достеменність тут не має жодного значення. Головний принцип – тертуліанове "Вірую, бо абсурдно" (або – в гітлеровій інтерпретації "що жахливіше збрешеш – то швидше тобі повірять"). Ця альтернатива куди привабливіша, аніж безпросвітна сірість буденного життя без жодних перспектив на покращення.
Ще більшою спокусою є безмежний простір для конструювання – тим більше що того вимагають закони жанру. І от Кисельов робить новий крок. У «Вестях недели» він видає наступний пасаж: "Студенческие бунты во Франции 1968 года – первый и самый удачный эксперимент американцев с "цветными революциями". Эта волна сметает независимого и упрямого де Голля, и вместе с ним заканчивается история, героем которой был религиозный, трудолюбивый и прижимистый семьянин. Начинается эпоха постмодернизма, время космополитичных агностиков, а в идеале вообще атеистов, желательно с гомосексуальными наклонностями".
Це в реальному житті "Червоний травень" 1968 року мав насамперед внутрішні причини. Це в реальному житті де Голль був хоч і норовливим, але зрозумілим США партнером (котрий, строго кажучи, й підсунув їм В’єтнам). Це в реальному житті постмодерн не виник миттєво, а сексуальному розкріпаченню передувало відкриття пеніциліну, Друга світова війна та винайдення "пігулки". Втім, у даному контексті варто звернути увагу на інше. З одного боку, цей сюжет розігрує звичну антиамериканську карту, і в цьому немає нічого надзвичайного. З іншого – він робить США чи не архизлом, здатним контролювати практично все, що відбувається в політичному, культурному та релігійному просторі по цілій Землі. І звісно (це не говориться прямо, але мається на увазі), аби протистояти такому злу, потрібні фантастичні сили: хто ще може наважитись кинути виклик Вашингтону, як не Москва?
Однак є тут і ще один момент. Кремлівські ЗМІ не допускають навіть можливості наявності свободи волі в місцевих акторів – пересічних громадян, насамперед. Спочатку йшлося про нас "тут і тепер": Майдан, все, що відбулося й відбувається після нього – це результат чиєїсь чужої волі й утілення чиїхось зовсім чужих планів. Народ – точніше, громадянська спільнота – це всього лиш інструмент їхньої реалізації. Безперечно, маніпулятивна складова присутня в будь-яких суспільно значущих подіях, але її абсолютизація – це теж прийом з арсеналу фантаста.
Цікаво, що нині цей прийом застосовується не лише до України й зараз – але й провідної країни Західної Європи в минулому. Фактично це вже перехід до альтернативної історії. Яка подається за старовинним каноном: свободу волі мають лише Зло і Добро. Точніше, досить вузьке коло людей, що їх уособлюють. Всі решта – просто біомаса. Яка не може – і не має жодного права – розпоряджатися власною долею: про них є кому подбати, а непослух призведе до катастрофи.
Дивним чином, Кисельов-ТВ в такий спосіб відтворює цілу низку класичних міфів про втрату золотого віку. А це вже більше, ніж пропаганда – це світогляд. Який не зміниться простим натисканням на кнопку вимикача.