Чому Кисельов перевершив Геббельса

Називати Дмитра Кисельова послідовником Йозефа Гебельса більше не варто. Міністерство пропаганди обмежувалося формуванням альтернативного погляду на реальність. МІА "Россия Сегодня" (незалежно від юридичного статусу, сюди  входять практично всі скільки-небудь значущі російські ЗМІ й усі телеканали) цю стадію переросло, вийшовши на рівень конструювання самої альтернативної реальності. Причому цей перехід відбувся доволі стрімко.

"Радіоактивний попіл", "розп’яті хлопчики" й "Боїнг", начебто збитий українським штурмовиком – це типові зразки пропаганди. Причому зовсім не оригінальні: перше – майже цитата з торішньої програми китайського телебачення, друге – переспів відомого сюжету часів Першої світової, третє має легко впізнавані конотації як зі справою Локербі, так і зі знищенням південнокорейського лайнера 1983 року.

Однак із «двома рабами й ділянкою землі» для учасників АТО почалося саме конструювання. Тому що узаконене державою рабовласництво в ХХІ сторіччі – це сюжет із арсеналу фантастики, точніше, жанру альтернативної історії. Зазначу, до речі, що один його різновид – пригоди "потраплянців" – набув за останнє десятиріччя шаленої популярності в Росії як у белетристиці, так і в кінематографі. Не стану стверджувати, що це послабило імунітет аудиторії перед вигадками Кисельова та Ко. Таку тягу до сюжетів про те, як круті хлопці з сьогодення дають відсіч ворогам СРСР у минулому, радше варто розцінювати як симптом постімперського синдрому (до речі, цікаво, що такого роду ескапізм викликає куди більше співчуття й розуміння суспільства, аніж захоплення фентезі).

Аналогічним симптомом, певною мірою пов’язаним із попереднім, є й попит на комп’ютерні ігри від першої особи, що збуджують зону "дєдивоєвалі". Достатньо переглянути ніки гравців і переглянути форуми, щоби в цьому переконатись: в думках пересічного молодого росіянина, який, імовірно, навіть народився після розвалу Союзу, імперія жива. Що вже казати про старих, чия молодість припала на його розквіт, й багатьох людей середнього віку, яким довелося не раз пережити втрату життєвих пріоритетів? Звідси ж і успіх усіляких ностальгічних продуктових брендів.

Тому саме конструювання альтернативної реальності в ЗМІ – хід цілком очікуваний. Достеменність тут не має жодного значення. Головний принцип – тертуліанове "Вірую, бо абсурдно" (або – в гітлеровій інтерпретації "що жахливіше збрешеш – то швидше тобі повірять"). Ця альтернатива куди привабливіша, аніж безпросвітна сірість буденного життя без жодних перспектив на покращення.

Ще більшою спокусою є безмежний простір для конструювання – тим більше що того вимагають закони жанру. І от Кисельов робить новий крок. У «Вестях недели» він видає наступний пасаж: "Студенческие бунты во Франции 1968 года – первый и самый удачный эксперимент американцев с "цветными революциями". Эта волна сметает независимого и упрямого де Голля, и вместе с ним заканчивается история, героем которой был религиозный, трудолюбивый и прижимистый семьянин. Начинается эпоха постмодернизма, время космополитичных агностиков, а в идеале вообще атеистов, желательно с гомосексуальными наклонностями".

Це в реальному житті "Червоний травень" 1968 року мав насамперед внутрішні причини. Це в реальному житті де Голль був хоч і норовливим, але зрозумілим США партнером (котрий, строго кажучи, й підсунув їм В’єтнам). Це в реальному житті постмодерн не виник миттєво, а сексуальному розкріпаченню передувало відкриття пеніциліну, Друга світова війна та винайдення "пігулки". Втім, у даному контексті варто звернути увагу на інше. З одного боку, цей сюжет розігрує звичну антиамериканську карту, і в цьому немає нічого надзвичайного. З іншого – він робить США чи не архизлом, здатним контролювати практично все, що відбувається в політичному, культурному та релігійному просторі по цілій Землі. І звісно (це не говориться прямо, але мається на увазі), аби протистояти такому злу, потрібні фантастичні сили: хто ще може наважитись кинути виклик Вашингтону, як не Москва?

Однак є тут і ще один момент. Кремлівські ЗМІ не допускають навіть можливості наявності свободи волі в місцевих акторів – пересічних громадян, насамперед. Спочатку йшлося про нас "тут і тепер": Майдан, все, що відбулося й відбувається після нього – це результат чиєїсь чужої волі й утілення чиїхось зовсім чужих планів. Народ – точніше, громадянська спільнота – це всього лиш інструмент їхньої реалізації. Безперечно, маніпулятивна складова присутня в будь-яких суспільно значущих подіях, але її абсолютизація – це теж прийом з арсеналу фантаста.

Цікаво, що нині цей прийом застосовується не лише до України й зараз – але й провідної країни Західної Європи в минулому. Фактично це вже перехід до альтернативної історії. Яка подається за старовинним каноном: свободу волі мають лише Зло і Добро. Точніше, досить вузьке коло людей, що їх уособлюють. Всі решта – просто біомаса. Яка не може – і не має жодного права – розпоряджатися власною долею: про них є кому подбати, а непослух призведе до катастрофи.

Дивним чином, Кисельов-ТВ в такий спосіб відтворює цілу низку класичних міфів про втрату золотого віку. А це вже більше, ніж пропаганда – це світогляд. Який не зміниться простим натисканням на кнопку вимикача.