На початку ХХ століття, коли Російська імперія розпадалася та знову з'єднувалася в горнилі воєн, корінне населення Далекого Сходу жило так, як сотні років до цього жили їхні предки – полювали, рибалили та розводили оленів. Росіяни не надто розбиралися в різновидах малих народів своєї неозорої батьківщини, тому всіх аборигенів Охотського краю називали "тунгусами", хоча там проживали представники різних народів, найбільшими з яких були евенки та якути.
Людьми вони були миролюбними, і до пори до часу терпіли знущання з боку "русскоязичних", але рано чи пізно терпець "тунгусів" мав увірватися. Справа в тому, що і російська імперська і радянська влада не дуже то поважала представників корінних народів Півночі. Жоден "тунгус" не був представлений в органах влади, не мав можливості отримати освіту рідною мовою тощо. До того ж червоні комісари проводили "продразвьорстку" і серед тунгусів, експропріюючи головний засіб існування – оленів. Залишившись майже без засобів для існування "тунгуси" плюнули на природну толерантність і взялися за зброю.
Після цього в Нелькані було скликано з'їзд усіх тунгусів, який проголосив відокремлення від Радянської Росії та створення самостійної держави. Наступний з'їзд в Аяні оголосив про незалежність тунгуського народу і про недоторканність його території з морськими, лісовими, гірськими багатствами і ресурсами. Лідери написали навіть "звернення" до тогочасної ООН – Ліги націй, в якому просили світову громадськість врятувати їх від "спільного ворога світового націоналізму - російського комунізму". Мала Тунгуська республіка і свою символіку – біло-зелено-чорний триколор, де білий символізував сніг, зелений – тайгу, а чорний – землю.
Звісно, Радянська влада у Москві стерпіти цього не змогла і на придушення тунгусів вирушив загін червоних кавалеристів під командуванням досвідченого командира Івана Строда, який сподівався легко здолати повсталих нацменів, але сталася оказія. В лютому 25 року 150 тунгусів під орудою Карамзіна захопили містечно Новоє Устьє, яке обороняло 317 червоноармійців з сімома кулеметами. Далі повстанці вирушили на міста Усть-Майскоє та Оймякон.
Прапор Тунгуської республіки
Тоді більшовики вирішили змінити тактику і почали переговори про перемир'я, пообіцявши тунгусам повну амністію, забезпечення національного відродження та возз'єднання з Якутською АРСР. Загони Артем'єва та Карамзіна пристали на ці пропозиції. Спочатку було оголошено перемир'я, а згодом "ополченці" остаточно склали зброю.
Доля більшості "амністованих" радянською владою тунгусів виявилася трагічною. Уже за два роки, коли влада більшовиків на Далекому сході достатньо зміцніла, в Охотському краї почалися масові репресії проти учасників повстання. Сотні людей було розстріляно та відправлено в табори, а про Тунгуську народну республіку російські історики намагаються не згадувати.