Варто авторові озвучити рідною мовою якийсь іноземний бренд на зразок "біг маку", "депеш моду" чи "крайслера-імперіалу", і це одразу заповідає відповідну стилістику їхньої оповіді.
Так, наприклад, "Симбалайн" нашої авторки – начебто лише назва треку в одному з ранніх альбомів гурту "Pink Floyd", під яку протягом життя кохається двійко її героїв, і який звучить спершу на контрабандному вінілі, потім на касеті й нарешті на диску. Але втули цей "адідас" у власний текст – і будь-який "лайн" заграє всіма барвами буржуйського стилю "лайт", а не знайомої чорнухи з-під пера Кононенко з реалістичним осадом на денці її суворої прози. Пригадуєте, "Повії теж виходять заміж", "Новели для нецілованих дівчат", "Зрада"? Суцільний морок душі та інший дискомфорт для сучасного читача, упевненого, що Симба – це левенятко з мультику.
Натомість тепер у збірці Кононенко все гаразд, вона розчинила у своїй прозі чарівну пігулку музичної радості навпіл з літературною і навіть мистецькою чутливістю. Крім інтимного прослуховування згаданого гурту "Pink Floyd", її підтоптані герої читають "Місто" Підмогильного і "Степового вовка" Гессе, милуючись шедевром Сурбарана на кулоні дев’ятнадцятирічної коханки. З цього п’янкого коктейлю у збірці київської авторки, що складається з повісті й оповідань, бувають навіть люди. Тобто, даруйте, вірші. Зазвичай пророчі, бо підносять "живу" сучасність понад усі нафталінові цінності не-нашого минулого. "Та жодне слово із чужих рядків / Не резонує з плином сьогодення!" - гукає авторка книжки, і з цим важко не погодитися.
Назва збірки Євгенії Сенік "Письмовий стіл" (Тернопіль: Крок) так само була б не така проста, якби перегукувалася з маловідомим прийомом одного відомого постмодерніста. Він описував той самий елемент меблевого гарнітуру безліч разів, захоплено шліфуючи стрижень власного стилю. Утім, патріотична мастурбація на галицьку свідомість давно вже всім набридла, і лише луганська авторка, мешкаючи у славній столиці Галичини, продовжує захоплюватися тамтешньою туристичною екзотикою. Її перша книжка мала відповідну назву "Przepraszam, навчи мене мовчати", але героїня наступної її збірки не мовчить навіть побіля власного "письмового столу". Хоча іноді оце саме "przepraszam" дуже доречне, оскільки львівські вакації не відбили смаку до "луганської" роботи зі словом, яке в Євгенії Сенік все-таки потребує цієї самої, ну, яка турбує, огранює і т.д.
По-друге, вона так довго дописувала до журналу для безпритульних "Просто неба", що її проза стала нагадувати своєрідний звіт з проробленої роботи. "Ми не шкодили один одному і не зазіхали на місце під сонцем іншого", - починає вона заспів до своєї збірки коротких оповідок, і "шкодити" їй в цьому (тобто "заважати") не треба, бо вони таки варті уваги широкого читача. Авторка розповідає про рідну домівку і чужі краї, а також про Львів, який "вже Європа, але ще й Україна". "Це та золота середина, якої я шукала дуже довго. Перебуваючи в країнах Західної Європи, мені завжди не вистачало України з її духовністю й глибиною, а повертаючись в Україну, я вже сумувала за європейськістю".
Тему нестримних мандрів, але не в просторі, а в часі продовжує київська журналістка Іда Ворс, і цей огляд годилося б починати з її книжки. Так, саме у часовому, мовити б, континуумі історичної правди-свиноматки. Але, по-перше, оглядаємо ми українські новодруки, а "Нотатки про нашого хлопчика" (К.: Нора-Друк) написані російською, будучи перекладені Світланою Поваляєвою. По-друге, хоч творчість цієї авторки не зовсім вторинна (пригадується, ця сама Ворс – а насправді Світлана Фесенко - колись була доволі шерехатим критиком), але все ж таки вона художниця-ілюстратор, а писання мистців розглядаються трохи за іншим відомством рефлексії.
Тоді чому, спитаймося, варто було почати з "Нотаток про нашого хлопчика"? Річ у тому, що мова у цій збірці коротеньких оповідок – "Наш Хлопчик і таргани", "Наш хлопчик і море", "Наш хлопчик і баби" - не про життя, як у Кононенко, і не про згадану творчість, як у Сенік. Тут ідеться про радянських гіпі, тобто про свідому стилізацію життя і творчості, яке тривало, крім того, не дуже довго. Принаймні з передмови до збірки можна дізнатися, скільки саме: "Якщо не рахувати дисидентів, вони були першими вільними людьми в тій невільній країні за п’ять хвилин до її скону".
Коли ж до історичної правди, то чекати, "коли помре твоя краса", іноді доводилося ще менше. І хоч "вони могли ходити на роботу вряди-годи, мати родину, мешкати в стандартній квартирі, а все одно бути ідейними "піплами": цінували свободу, сповідували пофігізм і були готові в будь-яку мить вирушити назустріч пригодам без копійки в кишені", але аналогія з дисидентами все одно не йде з голови. Цікаво, на якій шальці терезів притулити тоді "ворогів народу", в яких не було ані пофігізму гіпі, ані табірної бібліотеки з футболом, як у дисидентів? Причому в книжці Іди Ворс це навіть не українські гіпі, як у Ілька Лемка у "Снах у Святому Саду", а просто радянські. Точніше, один з них. "Наш мальчик", якщо не перекладати. Сів на диванчик, еге ж? Далі за текстом.