Звісно, напряму імена наших славних корифеїв сучукрліту в романі Марії Зорі "Гра з вогнем: Диявол не бреше" (Л.: Кальварія) не називаються. Крім того, сама авторка так само не просто Марія, а цілком справний, можливо, що й Іван, або взагалі Сашко Яровий. Але точно не Любко Дереш, бо його "Трохи пітьми" давно закрила "богоборчу" тему. Тим паче у заспіві до книжки застерігають, що будь-які збіги власних назв, імен і характерів хибні, а всі події взагалі ніяка не "Коронація слова" чи творчий конкурс "Смолоскипу" або журналу "Дніпро", оскільки взагалі ніколи й ніде не відбувалися.
Річ у тому, що образ сучасного чиновника в неіснуючій "офісній прозі", конкурс на який затівали в нашій сільськогосподарській країні кілька років тому, не дуже відрізняється від образу "позитивного Сатани", який проголошують в романі Марії Зорі. Різняться хіба що наслідки, які в реалі мають вигляд конкурсної книжки в "Норі-друк", а в "Ночі з Вельзевулом" - "видання роману-переможця усіма мовами світу, включаючи латину та мову майя".
А оце вже те, завдяки чому наша проза може стати "міською", чи пак читабельною. Ну, як у згаданому творі, коли "письменники зробилися впізнаваними, як зірки серіалів чи навіть політики, телепередачі, в яких вони коментують свою участь або неучасть у конкурсі "Ніч з Вельзевулом", здіймають рейтинги каналів вище рівня міжнародних футбольних матчів", і навіть у притулку для старих голодні мешканці "шкандибали "на телевізор", щоб не пропустити телеміст Остапа-Ореста Хуховича з Гафією Задунайко".
У принципі, маємо цілком традиційну українську демонологію, пропущену крізь сито міського роману, яку намагалися опанувати протягом останніх років чимало авторів. У результаті, на слуху зосталася сама лише "традиційна" Галина Пагутяк, а решта відсіялися в "міське". І що тут богохульного чи демонічного, спитаєте? Правильно, нічого. Тому-то й головна героїня "Ночі з Вельзевулом" "погоріла" на творчій роботі, а її напарник з цих "секретних матеріалів" не дуже зважає на світанок віри, оскільки "добра половина злочинних сюжетів у його не тривалій, проте інтенсивній праці на ниві кримінальної журналістики, пов’язана із різноманітними темними справами святих отців православної церкви".
Коротше, слава Олеся Ульяненка з його "Дофіном Сатани" і "Сином тіні", не дає спокою ані героям, ані персонажам, і тому нам таки доведеться разом із ними з’ясувати, що стоїть за загальнонаціональним літературним конкурсом, на який вже надійшло мільйон рукописів, "кому вигідне розмивання межі між добром і злом", а також "які технології використовують організатори конкурсу, що ним захопилася вся Україна".
"Диявольська" тема цілком слушно продовжується в "Ефекті Ярковського" Володимира Єшкілєва (Х.: Фоліо). Загалом сей автор давно відомий тим, що доводить будь-який сюжетний задум до логічного кінця, не гребуючи при цьому серійною частотністю. Яку, між іншим, донедавна не дуже вітали наські видавці, аж поки інший "ефект" на ім’я Ераст Фандорін з прози Акуніна переконав їх у продуктивності кілометрових ретро-епопей.
Тож у випадку з Єшкілєвим - це перша частина "ярковського" циклу назвою "Те, котре – холод, те, яке – смерть…", в якій задаються основні параметри подальших містичних пригод. Як завжди у цього оповідача, нас чекає роздвоєна на "сучасну" і "прадавню" історія, в якій суто лексично поєднані "українська" та "російська" лінія оборони національного продукту – прикарпатської метафізики – від чужоземного криміналу в мові та житті.
"- А вам що, Львів не подобається? – спитала Sаня, коли вони випили. - Ні. - Образили вас там? - Образили? – перепитав черевань, заїдаючи пиво куркою. – Та ні, Оксано, ніхто мене там не ображав. Просто не люблю я отих львівських снобів. Багато про себе воображають. Одне слово – львівці". При цьому, зауважмо, "Ярковський здригнувся від хвилі ворожості, яка вихлюпнулась з мозку череваня від згадки про львів’ян. Ця хвиля несла з собою купу дрібного ментального мотлоху: незнайомі прізвища, спогади про неохайні приміщення у старих австрійських будинках та про тріпер, подарований череваневі повією з Левандівки".
При цьому ідеться не лише про російськомовні пасажі в романі, а їх осмислення героєм-медіумом, адже "Ярковський давно помітив, що Sаня переходить на рідну мову відразу, як тільки розмова обертається до неї конкретним боком".
Що ж до згаданого криміналу, то саме завдяки своєму дарові чути в юрбі сторонні голоси, які не завжди розповідають про те, "зачем я, дура, обрезала волосы", головний герой може розслідувати ідеальні злочини, наче кишенькову крадіжку в дитсадку. Використати цей самий "ефект Ярковського", як це буває, не на благо народу, а на користь черговому доктору Зло – ось завдання всесвітньої мафії, а також інших неблагонадійних елементів. Утім, у романі Єшкілєва навіть цілому гурту наських екстрасенсів не вдається запороти будь-яке слідство. Оскільки вони, так само як автор, звикли сумлінно докопуватися до самісінької істини у виїденому яйці, і тоді, кажуть, сюжет перехоплюють зовсім інші, потойбічні сили…
Майже такою самою затятістю вирізняється героїня повісті "Коли брати стають ворогами…" Ніни Фіалко (Тернопіль: Богдан). Власне, у даному випадку вона співпадає із почуттями авторки, яка допіру писала про земне кохання, а тепер взялася за небесне, душевне і безвідповідальне. Тобто це любов до Батьківщини, але не беззастережна, а з поясненням всіх політичних відрухів у напруженому, майже військовому стані душі. Авторка взагалі розповідає про те, що нас чекає у майбутньому, хоч особливих здібностей медіуму при цьому, здається, не треба. Була б затятість і споконвічна віра в те, що Україна – не Росія, як писалося в книзі одного з наших нещодавніх президентів.
"Нова книга Ніни Фіалко дає змогу читачам оцінити події 2013–2014 років поглядом "майданутої", - одразу застерігає нас передмова, але насправді це не зовсім так. Звісно, події оцінено, але більш давня ретроспекція у даному випадку виявляється більш важливою. І основні віхи історії України треба знати хоча б для того, щоб "порозумітися із синами та внуками, котрі мешкають в Росії і мають, на жаль, пропутінське мислення". Чого вони там мешкають, і чиїх батьків вони діти, це вже друге питання, натомість що саме їх тримає/не тримає в рідному краю, змусить замислитися більшу кількість двоюрідних людей при владі.
"Заправляючи борщ, я розмірковувала над тим, чому українцям не сидиться вдома", - починає свою повість-дослідження авторка, і на цьому гастрономічному зойку можна було б завершити розмову про наші справжні національні цінності, якби трохи далі, "після випитої чарки і традиційного холодцю з голубцями" не трапилися інші спокуси, які псують карму, апетит і реноме наших кухонних пророків.
Утім, авторка чесно ставить собі умови задачі, згадуючи, що обидва її сини є громадянами Російської Федерації. Хоча, це вже історія, яка пишеться майже в кожній галицькій родині – заробітчанство, покинуті діти-онуки, вболівання за рідну збірну душі на відстані. Натомість з уроків літератури пригадується інакше, чи пак, те саме, але більш утробне, кровне, нутряне. Словом, борщ, панове. Не вареники з холодцем, а саме він доведе нас до Європи.
"Ми кілька років готувалися до того, приймали європейські закони і стандарти, тож відступити від здійснення багаторічної мрії українців Президент не зможе, та й не має права", - не кажучи що саме має на увазі, але дуже це відчуваючи, свідчить авторка повісті. Але література знову про своє, мемуарне… "З’їж, синку, борщу, - пригадується, напучувала на світанку нашої незалежності, тобто задовго до суцільного російського громадянства вищезгадана Надія Мориквас. – Це вистачить тобі надовго".
Як бачимо, не вистачило.