1. Агресивна Росія
Непередбачуваність російської позиції щодо продовження війни на Донбасі не віщує нічого доброго і іншим країнам. Адже неготовність Кремля до більшої ескалації в Україні та неспроможність досягнути поставленої мети наявними засобами змушує шукати вихід для накопиченої агресії. Сирійська авантюра Путіна, яка мала б стати черговою маленькою переможною війною, досягла б свого, якби не прикрий для росіян іницидент із збитим турецькими ВПС бомбардувальником. Цей випадок чітко окреслив неготовність Кремля до відкритого конфлікту із країнами НАТО, що явно суперечило сучасним міфам російської пропаганди. Одночасно були безнадійно зіпсовані відносини із Анкарою, яка довгий час залишалася важливим партнером Кремля у регіоні, а тепер, згідно слів Путіна, завдала росіянам “удару у спину”.
Розуміючи непередбачуваність Москви, навіть найближчі її союзники намагаються потроху віддалитися від Кремля. Білоруський президент Олександр Лукашенко відновив діалог із Європейським союзом, досягнувши навіть скасування низки санкцій проти свого режиму, а його казахський колега Нурсултан Назарбаєв у своєму нещодавному зверненні до народу анонсував зміни у “архітектурі світу”. Показово, що зробив він це через декілька місяців після кількаденного візиту до Китаю, який приніс Казахстану низку багатомільярдних угод. Цілком можливо, що Росії доведеться докладати додаткових зусиль для утримання Мінська і Астани у своїй орбіті.
На тлі економічного ослаблення Москви єдиним доступним важелем залишається силове залякування, що може змусити Кремль відволіктися від України. Недарма активізація військової операції у Сирії збіглася за часом із відносним заспокоєнням на Донбасі. Але, навіть якщо цього не станеться, втручання на Близькому Сході вже грає на руку Києву. Досвід СРСР та Заходу вкотре підтверджує, що подібні інтервенції змушують бажаючих погратися у геополітичні шахи надовго застрягати у буремному регіоні, висмоктуючи із них усі сили. Принаймні такої думки притримується британський військовий експерт Еміль Сімпсон, який у своїй статті для Foreign Policy радить адміністрації Обами просто спостерігати за тим, як Путін буде вплутуватися у сирійський безлад.
2. Вибуховий Близький Схід
Але Близький Схід важливий для України не лише через втручання Росії у місцеві справи. Тамтешні події мають прямий вплив на нафтові ціні, низький рівень яких є запорукою й подальшого послаблення російської економіки. Навіть помірна загроза безпеці видобутку нафти та шляхів її транспортування до споживачів може мати вплив на вартість чорного золота. Регіон економічно важливий Україні ще й через те, що його держави є одними з найголовніших покупців української сільськогосподарської продукції. Тому стабільність на Близькому Сході є важливим фактором для вітчизняних аграріїв, особливо із урахуванням втраченого російського ринку.
Загрозою для цієї стабільності є не лише російськи бомбардувальники та смертники “Ісламської держави”, але й регіональні країни-лідери: суннітська Саудівська Аравія та шиїтський Іран. Для обох країн падіння цін на нафту становить таку ж потенційну небезпеку, як і для російського режиму, підриваючи фундамент залежної від сировини економіки. Тому і Ер-Ріяд, і Тегеран разом зацікавленні у пожвавленні міжконфесійного конфлікту у мусульманському світі, який би допоміг щонайменше зміцнити політичні режими у цих столицях і перевести увагу населення з внутрішніх проблем на зовнішнього ворога.
Це не обов'язково призведе до відкритої війни між Саудівською Аравією та Іраном, але пожвавлення конфліктів, у тих країнах, де дві столиці вже змагаються між собою за допомогою власних маріонеток, уникнути, швидше за все, не вийде. Тому війни у Сирії, Іраку та Ємені мають мало шансів на припинення чи навіть послаблення. Навпаки, нестабільність може розповсюдитися і на інші держави, яким досі вдавалося уникати хаосу.
3. Крихка Європа
Безперервний безлад на Близькому Сході спричинив і найважливішу кризу сучасної Європи. Бурхливий потік біженців та шукачів кращої долі викликав у європейців вкрай суперечливу реакцію. Бажання допомогти кожному межує із страхом перед демографічними, економічними та соціальними наслідками масової міграції. Через це до влади у окремих країнах ЄС все ближче підходять праві популісти, не лише налаштовані проти біженців але й зазвичай більш лояльні до Росії та менш прихильні до ідеї тіснішої європейської інтеграції та зближення із такими сусідами, як Україна.
Втім, нинішня єдність і без цього виглядає дуже хиткою. Розкол між східними та західними країнами ЄС у питанні справедливого розподілу біженців та між північчю та півднем щодо фінансової допомоги для тих держав, які приймають найбільше переселенців, загрожує політичній дієздатності Євросоюзу. А наслідки європейської боргової кризи досі залишаються відчутними у таких країнах як Греція, Іспанія, Португалія та Італія.
На цьому тлі не менш тривожними є авторитарні тенденції в Угорщині та Польщі. Встановлення путінізованих режимів на західному кордоні України гратиме на руку і самому Путіну. Навіть показова антиросійська риторика соратників Качинського не має вводити в оману. Кремлю набагато зручніше мати у Європі декілька нехай антиросійських, але ізольованих одна від одної країн, ніж відносно помірний, але єдиний у своїй зовнішній політиці Євросоюз. Без політичної єдності у Брюсселі не варто очікувати ефективної підтримки України у боротьбі із Росією, зокрема у питанні санкцій. А вони набагто ефективніші за будь-яку, навіть найпалкішу, антипутінську риторику.