У веселій книжці "Європеана" Патріка Оуржедніка (Л.: Видавництво Старого Лева) світ складається з "художніх" скалок - фіктивних епізодів, невигаданих небилиць та інших парафраз з літературної класики. Здебільшого, звичайно, з Гашека і Хармса. У першого царі з цісарями на обгортці солдатського печива трималися за руки, немов граючись у крілика в ямці, у другого такі огірки продавалися у крамницях, що ніяким бабам, що масово випадали з вікон, навіть не снилося. Точніше, снилося, але зазвичай в Україні, куди "щастя приходить, мов у бабську зону морквина – покришене", як писав Цибулько.
У цьому балаганному паноптикумі з фактів чудовий абсурд так само змагається з яскравим гротеском за право називатися сучасною історією. Тут росіяни винайшли революцію, американці - бюстгальтери, а німці - спеціальних жінок, які під час війни розпилювали згорілі трупи на добриво для дерев. Трупи в руїнах будинків були скручені в клубок, а інколи два або три трупи, як у Гашека, трималися за руки або обнімалися. А одна жінка не хотіла пиляти, і її вирішили розстріляти за саботаж, але солдати за цей час встигли дезертирувати. Але занурення у постмодернізм все одно тривало, і після емансипації жінок та винахід контрацептивів і одноразових пелюшок кількість дітей в Європі зменшилася, зате зросла кількість іграшок, гойдалок, песиків і хом'ячків.
До речі, про тваринок. "Під Вокуа у німецьких солдатів був навчений пес, він бігав сюди-туди від німецьких позицій до англійських і переносив хліб, цигарки, шоколад і коньяк. У німців були сигарети й шоколад, але не було ні хліба, ні коньяку, тоді як в англійців був достаток хліба й коньяку, але цигарок в них було мало. А під Предаццо австрійські солдати вислали до італійців кота з листівкою, на якій було написано: ПОСИЛАЄМО ВАМ НАШОГО КОТА ІЗ СИГАРОЮ. Сигара була прив’язана шматком мотузки до котячого хребта. А італійці скурили сигару, а кота вбили і з’їли".
Якщо "Євпропеана" – це постмодернізм чистої води, то автор наступної збірки – один з несподіваних його предтеч в Україні. Ну, а як може бути інакше там, де слово завше розходиться з ділом? Тож у збірці Василя Рубана "На протилежному боці від добра" (К.: Ярославів Вал) соцреалістичні цінності переведені у регістр боротьби українців за власну державу, але користі з того небагато. Справа в тому, що до недавнього часу ім’я цього автора було депортоване з літератури, а те, про що він писав з власного досвіду, взагалі ніби як не існувало в радянському житті – про тюрми і психлікарні. Власне, про сім тюрем і одну психлікарню в Дніпропетровську, де Рубан побував за українську ідею. Тобто за свою правду у своїй хаті, яка видавалася для тоталітарної культури етнографічною маячнею.
Утім цінність текстів Рубана – власне, двох романів, один з яких дав назву збірки, другий це "Любиш – не любиш", а ще одного, а саме - "Помирав уражений проліском сніг" чомусь немає, а з ним могла би вийти цілком чудова автобіографічна трилогія – так от, цінність цього чтива не лише у досвіді виживанні під галоперидолом з аміназином та описі студентського побуту 1970-х вкупі з радянським сексом. Справа в тому, що з точки зору тодішнього українства це було життя у паралельному світі, яке вряди-годи перетиналося із офіційним. Іноді люди, як більшість героїв цієї книжки, мешкали в одній кімнаті гуртожитку, вчилися на одному факультеті, але кожен знав лише свою правду і віру. "Ти чув, що Микола Щорс, який Київ визволяв від німців, як тільки заїкнувся про українську армію, то його зразу ж застрелив у потилицю агент від Троцького, тодішній російський командарм? - Не чув. - А ти заглянь у радянську енциклопедію - й побачиш, що всі троє командирів української комуністичної армії, яка воювала проти німців і Петлюри: Щорс, Боженко і Черняк - загинули впродовж двох тижнів. – Я перевірю, але зараз не про це".
Утім, зараз, нарешті, саме про це, і збірка Василя Рубана – це потужна, вдумлива, психологічна проза, яка не старіє з часом, бо "радянський" тип мислення у нас нікуди не зникав, і Верховна Рада так само збирається, щоби "радитися". Крім того, автор - це своєрідний Пелєвін шістдесятих, коли з того, що всі бачили, але мовчали, робилася цілком художня річ. Причому не обов’язково в літературі. Майже все у мистецтві, музиці ба навіть балеті того часу – це взяті з «народного життя» глечики і гопаки з шароварами, приладнані до офіційного контексту. Натомість саме те, як саме про це пише Рубан, тобто під яким «українським» кутом дивиться на «радянські» реалії – ставить його в один ряд із інтерпретаторами "паралельної" матриці, в якій мешкали дисиденти духу – від 60-х до 90-х. Саме тих, де згаданий Пелєвін.
Ще більше постмодерних неоковирностей у "Казках на ніч" Руслана Горового (Л.: Кальварія) – про війну на Донбасі, й не лише. Ніби як політична сатира, цікаві бувальщини і побутові образки, але саме метафізична "паралельність" надає збірці ознак цілком "живої" літератури. Це те, що колись стане в один ряд з оповідками шістдесятників на кшталт того самого Рубана чи навіть Тютюнника. А все через формальні причини, бо таке чтиво зазвичай не співпадає з "офіційною" думкою, ідеологією і заодно вже реальністю, коли музи з гарматами говорять один поперед одного. Ясно, що через деякий час термінологія зміниться, чергове начальство піде на пенсію, і колишня правда про село, а чи теперішня кривда щодо війни набудуть інакшого, так би мовити, стилістичного окрасу. Ну, це як у радянських гаслах часів Другої світової, коли із заклику "За перемогу над фашистською Німеччиною і мілітаристською Японією" спершу зникла Японія, переставши бути "мілітаристською" а потім вже й Німеччина стала лише батьківщиною Діна Ріда і дефіцитних гумових індіанців з НДР.
Це все до того, що нехай сумні та невеселі тексти Руслана Горового – журналіста і волонтера – стилістично непевні (казки, новели чи оповідки, як зазначається у підзаголовку, а чи взагалі віртуальний проект, який несподівано став книжкою?) – але їхня цінність саме у цих мовностилістичних відмінностях від будь-якого курсу партії на світле майбуття. Люди тут залишаються людьми, вкинутими у вир жорстких обставин, і в автора "Казок на ніч» так само немає ані часу, ані можливості вибирати колір фарби. Чорне і біле – ось та реалістична палітра, якою змальовані характери-образи у цій збірці. Колись саме так писав своїх "Хамів" Кость Буревій. Мовляв, "я не сентиментальний – і тому не буду писати кров’ю серця свого, я зачерпну в жменю грязюки вогкої і намалюю нею картину слобідського життя".