Автор цієї незвичайної книжки - єдиний іноземний журналіст, який побував у Донецькому аеропорту в жовтні 2014 року. Загалом "Аеропорт" Сергія Лойка (К.: Брайт Букс), будучи написаний аж ніяк не за чутками про фронтові будні легендарних кіборгів, складається з історій як по цей, так і по той бік барикад. Тож з одного боку, захисники несподіваної твердині відбивають штурми і захоплюють поверхи, нагадуючи про подібний дискурс на всіх колишніх війнах - не тільки в Афганістані, де моджахеди так само, як "донецькі" снайпери, прив’язували до лапи кошеняти-приманки гранату. Та й німчики-братики, так само осаджені радянськими вояками, пригадується, спускали на мотузці під час обідньої перерви чайники на воду, якої не мали на своєму другому поверсі, насипаючи навзамін цигарок, яких у "наших", звісно, не було.
Натомість у Лойка маємо, крім бойових буднів, чимало сцен з "комунального" побуту. "В аэропорту дежурили и воевали в основном на втором этаже, - підтверджує він. - Воевали с третьим, как говорили киборги. На третий просочились "тараканы" - сепары. Даже второй частично был уже сепарским. За стоявшей пока еще толстой стеной, с проломом размером в полдвери, уже были сепары. В общем,коммунальная квартира, не соскучишься, как пошутил недавно Сергеич".
З іншого сюжетного погляду, не менш важливий в "Аеропорті" ракурс протилежної, "ворожої", сторони. Лапки тут недаремні, просто інакше, мабуть, не можна, якщо згадати, скажімо, історію матері вбитого російського вояка, фото якого вона побачила у Фейсбуці в українського офіцера-танкіста. Хоч би як там було, але в усіх "потойбічних" випадках ситуацію рятує не примарна "дружба народів", а цілком реальні брати наші менші. "А нам собака в Водяном таскала кур и зайцев, – радостно сообщил Светик, счастливый тем, что у него тоже есть военное воспоминание о животных. – Овчар, такой здоровенный. Все звали его Барон".
І згадану мати російського вояка, обдурену рідним начальством, на передовій теж розуміє лише приблудне псисько, так само кинуте господарями. "Девочка моя, – сказала ей женщина, и в голосе ее впервые за все эти недели появилась теплая нежность к кому-то еще кроме ее сына, которую она и сама с удивлением почувствовала. – Ты верь, они вернутся. Ты их обязательно дождешься. Война не навсегда. Умница моя, они обязательно приедут, родная".
Хай там як, але принаймні в "Позднем сборе" Ігоря Померанцева (Чернівці: Meridian Czernowitz) Україна точно винна. Але не в тому сенсі, про який всі подумали. Хоч за столом автор книжки - як на війні, де справжні бійці алкогольного фронту, як відомо, не закусюють. А все тому, що на відміну від усіх можливих класиків цієї теми, він залишається насамперед патріотом винної культури, і про пивну, горілчану та коньячну лише згадує, частуючи нас історіями про їх розквіт у різні часи історії людства. "Міцні напої - для самотнього п'янички", - не забувають у книжці приповідку одного з героїв.
Справедливості заради слід, мабуть, зауважити, що за той час, коли автор "Позднего сбора", будучи журналістом на Радіо "Бі-Бі-Сі", дегустував біля мікрофону свої враження з численних мандрівок алкогольними столицями світу, вже були опубліковані такі, споріднені за еміграційним жанром книжки, як "Їдло" Лева Лосева і "Російська кухня у вигнанні" Вайля та Геніса. Утім, для Померанцева приватний світогляд ґрунтується не на гастрономії, а на бакалії жанру. "Для мене досвід еміграції, – якось зазначив він, – це відкриття світу в його розмаїтті. Свобода подорожей – абсолютно конкретна свобода. Для мене особисто це було пов’язано з відкриттям винної культури – одним із головних відкриттів, зроблених завдяки еміграції".
Так само автор книжки нагадує про ще одну "фронтову" небезпеку для надто ревних патріотів алкогольної культури. Ні, це не заклик кинути пити самому і приєднатися до пивного гурту в спортивному барі. Просто існує небезпека досягти такого рівню медитації на хмільний предмет розмови, коли, скажімо, "шампанське" починає означати не звичне, але вишукане "вино", а просто собі поетичний образ. Це як в анекдоті про грузинського сноба, якого спитали, чи любить він помідори: "Їсти - так, а загалом - не дуже".
Натомість звинуватити у снобізмі автора наступної книжки навряд чи вдасться. Ще до свого роману "Чарівна ти" Чак Поланік (Х.: Клуб Сімейного Дозвілля) замислював інвазію в самісіньке нутро патріотичної Америки. Знищувати його письменникові зі справжнім прізвищем Палагнюк доводилося ще за часів "Бійцівського клубу", щоправда, опосередковано, через мережу закладів, у яких браві янкі лупцювали нібито самих себе, а насправді – недосяжну американську мрію. Так само, пригадується, в романі "Карлик" у нашого автора ціла група юних азіатських командос була відправлена в тил американського ворога, щоб поневолити його, що називається, зсередини, пролізши такими собі сиротами у доброчесні сім'ї.
У новому твориві Поланіка - як завжди, відвертому трилері, трохи розведеному детективною інтригою, - мова про часи розвиненого фемінізму, коли жінки, минаючи плиту і дітей, одразу йдуть в юриспруденцію і ракетобудування. Ясна річ, що решту життєвих принад вони так само отримують, даруйте, власноруч. Тож не дивно, що герой роману, голова транснаціонального концерну мережевих технологій, прагне довести всіх красунь світу не лише до саморобного оргазму, але й до стовідсоткової явки в його крамниці інтимних послуг.
Але найгірше для Америки виявилася не відсутність колективного оргазму на робочих місцях, а маніпуляція ринковими апетитами її мешканців. Під час телереклами відповідних товарів надсилався спеціальний сигнал, який вмикав еротичне збудження. Нехай жінки – це нові власниці життя, але їм потрібен господар, як правильно розрахував головний герой, і заселив роботів у секс-іграшки. Таким чином, всім кралям Америки він буквально на відстані підказував той чи інший товар, втручаючись у смаки і пропонуючи потрібний розмір.
Дистанційне управління мільйонами оргазмів - ось яку нову зброю пропонує нам Чак Поланік, не забувши, втім, про наліпку "18+" на обкладинці свого нового роману про кінець не тільки світу, але й багатьох його сексуальних ілюзій.