У річницю важких боїв під Новогригорівкою біля Дебальцевого гостем студії програми “Репортажі та розслідування” став Юрій Брехаря – демобілізований старший лейтенант 40-го мотопіхотного батальйону, більш відомого як “Кривбас”.
Юрій командував опорним пунктом “Зеніт”, який знищив у тих боях 4 танки противника, за що був удостоєний ордена Богдана Хмельницького. Про той бій, а також про те, чому бійці 40-го омпб досі не отримали заохочувальних бойових виплат Юрій Брехаря розповів в інтерв'ю журналісту Артему Шевченку.
Рік тому Ви брали участь в одній з найзапекліших битв цієї війни на Дебальцевському плацдармі. Які у Вас спогади про неї?
Спогади вже притупилися, немає вже великого емоційного окрасу. Ми увійшли в Дебальцеве 22-го грудня 2014-го року, замінивши на позиціях 25-й батальйон “Київська Русь”. Ми були недоукомплектовані: замість 600 військовослужбовців згідно зі штатним розписом, у нас було 330. Проте нас розтягнули тонкою лінією по фронту на 12 кілометрів. Фактично так ми і стояли протягом усієї битви.
Сама битва була дуже жорсткою. Противник застосовував значну кількість сил та засобів, дуже багато артилерії. Він бив у різних місцях, намацуючи, де можна пройти. Пробиваючи якусь діру, вони проштовхували в неї диверсійно-розвідувальні групи, накопичувалися в наших тилах і продовжували розламувати лінію оборони.
Ви були командиром опорного пункту “Зеніт”. Розкажіть про бої на “Зеніті”!
“Зеніт” розташовувався в полі. Основний удар по нас відбувся, коли 7-9 лютого розпочався штурм селища Новогригорівка на околиці Дебальцевого.
Війна в полі. В чому її специфіка?
Дякуючи 25-му батальйону “Київська Русь”, вони накопали на “Зеніті” дуже багато укріплень. Хоч опорник і був розтягнутий на 400 метрів, але це були суцільні лінії траншей, бліндажів та капонірів.
Наша оборона будувалася на мережі опорних пунктів, між якими були досить великі відстані по 1,5-2 кілометра. Через особливості місцевості деякі ділянки були невидимі для мене, але видимі для сусідніх опорників. Так оборона і будувалася, що пройти між нами непоміченим й необстріляним не міг ніхто. Але якщо противник захоче проскочити, то це йому вдасться.
7-го лютого вранці противник провів розвідку боєм, висунувшись в бік Новогригорівки. Він виявив мій “Зеніт” та мого південного сусіда “Зозо”. Того дня атаку противник не розвинув, і, втративши дві БМП підпаленими, відступив разом із цими бронемашинами. 8-го лютого зранку був туман і противник скористався цим, щоб знову ввійти в Новогригорівку на високій швидкості між нашими опорниками. Ми помітили їх надто пізно й сектор обстрілу був вузьким, щоб їх дістати. Так противнику вдалося закинути піхоту на танках в селище. Проте він зустрів там опір наших угруповань і ворожі танки почали відступати прямо на зручні для мого “Зеніту” сектори вогню. Туман розсіявся, ми їх чудово бачили і відкрили вогонь.
Що у вас було з протитанкових засобів?
Нам дісталися радянські протитанкові засоби розробки 60-х років минулого століття: ПТУР “Фагот” і гармата “Гром” на базі БМП-1. Проти сучасних танків, які мають динамічний захист, вони вкрай низькоефективні. Перший танк ми розстріляли з усього, що мали, й знищили його. Другий танк отримав три ракети в башту і лише після цього загорівся. Після цього мої зенітники запропонували спочатку з крупнокаліберного кулемета збивати на танках динамічний захист і лише після цього витрачати ракети. Це було самовбивче рішення, адже зенітка ЗУ-23 ніяк не захищена проти танків і є легкою мішенню. Але мої хлопці вже були, як то кажуть, “на куражі”! Це був реальний героїзм, коли хлопці усвідомлювали, що вони стояли проти танка голими грудьми! Отже, третій ворожий танк Т-72 отримав чергу з зенітки, розвернув башту в наш бік, але, на щастя, зробив неприцільний постріл, вочевидь тому, що його навігаційні прилади вже були розбиті з нашого кулемета. Далі мій “птурист” каже: “Я можу стріляти!”. Я даю команду зенітникам застробити стрільбу. Потім відбувається пуск ракети – і танк загорівся. З четвертим ворожим танком, який з'явився, ми повторили ту саму процедуру. Тобто ворожі танки у нас на “Зеніті” горіли, як належить! Троє з них були знищені внаслідок детонації їхнього боєкомплекту з відривом башт. Четвертий підбитий танк противнику вдалося взяти на буксир і відтягти під прикриттям димової завіси.
Після того, як битва за Дебальцеве закінчилася, що Ви відчули?
Ви має та увазі вихід з Дебальцевого? Це взагалі окрема тема, і про це можна говорити багато. Ми виходили пішки, бо вся наша техніка була знищена — це бойові втрати від прямого попадання ворожої артилерії. Вихід у нас відбувався в умовах повної втрати зв'язку. Коли ми виходили з “Зеніту”, то ми не знали, чи вижив ще хтось із нашого батальйону. Я лише знав, що під Новогригорівкою живий опорний пункт “Зозо”, з яким нам вдавалося розмовляти по мобільному телефону. Але мобільний зв'язок від “Лайфу” – це не для обміну інформацією, адже вже місяць по ньому нам надходили ворожі СМСки зі словами “Укропи, здавайтеся!”.
Коли я зі своїми хлопцями вийшов із “Зеніту” і прибув до штабу, здається, 128-ї бригади і розповів про маршрут своєї пішої евакуації, мене запитали: “Ви всі в якому стані? Чи ви готові прийняти іншу позицію?”. Я відповів: “Не питання! Всі мої в гарному моральному стані, вийшли зі своєю зброєю. Нам треба лише доба на відпочинок”. Тобто настрій у нас був бойовий.
Для вашого 40-го батальйону “Кривбас” битва за Дебальцеве була другою такою великою операцією після Іловайська. Але за оцінками Генштабу 40-й омпб є одним із винуватців, через який ми не втримали Дебальцеве. Зокрема, згадували про значну кількість полонених. Що Ви відчули, коли дізналися про ці закиди?
Справді наш батальйон зробили найголовнішим обвинуваченим у втраті Дебальцевого. Проте висновки Генштабу про 40 омпб є абсолютно несправедливими! Наш батальйон повністю виконав своє завдання. Я вже згадував, який важкий у нас був стан, коли ми стали на позиції: замість 600 нас було 330. 25-й батальйон, який ми замінили, був повністю укомплектованим згідно зі штатом. Ми зайняли тонку лінію оборони на 12 кілометрів, але водночас згідно з бойовим Уставом один батальйон може займати лінію фронту тільки 5 кілометрів та 2 кілометри вглиб. В нас не було якихось резервів. Проте ми стояли і утримували лінію оборони! Ніхто не залишав жодних позицій! Ті наші хлопці, які потрапили в полон на двох опорних пунктах, трималися протягом цілих 7 днів у повному оточенні й без зв'язку. Їм надходили накази “Триматися! Допомога іде!” і вони трималися! Але коли 17-го лютого почався вихід всього угруповання українських сил із Дебальцевого, а ці 2 опорники вийти просто не мали змоги, їм надійшов наказ “Зберегти життя особового складу!”. Саме після цього хлопці й здалися в полон.
Варто окремо прокоментувати фразу начальника Генштабу генерала армії Віктора Муженка про те, що здалися 107 бійців 40 омпб і були швидко звільнені противником без будь-яких умов. Це неправда! В полон потрапили 90 наших військововслужбовців та 2 солдати з 17-ї танкової бригади, які перебували на наших опорниках. Друга неправда щодо “відпустили без-будь-яких умов”. Насправді відбувся обмін полоненими: 140 полонених військовослужбовців ЗСУ, включно з нашими, на 55 бойовиків незаконних збройних формувань. Тобто в полон під час боїв за Дебальцеве потрапили не тільки бійці 40-го батальйону!
Крім цього, під час всієї дебальцевської битви оборона руйнувалася в різних місцях, і починаючи з 7-го лютого противник вже накопичувався в наших тилах. Бійці з наших опорних пунктів, в тому числі з тих, які потрапили в полон, робили запити до вищого командування, що необхідно проводити зачистку тилів. Тобто наш 40-й батальйон воював у тих умовах, у яких не мав би взагалі воювати!
Чи отримали бійці вашого батальйону і Ви зокрема заохочувальні виплати за знищену бронетехніку противника?
Ми тричі подавали документи на ці виплати. Перший раз це було ще в Дебальцевому, коли їх оформили з юристом батальйону, сфотографували знищену техніку та передали ці документи до штабу сектора “С”. Але під час виведення українських сил з Дебальцевого штаб сектора втратив всі наші документи й нам сказали все оформлювати знову. Ми це зробили, але документи не прийняли. Командуючий оперативним командуванням “Схід” генерал Наєв пішов нам на зустріч і розпорядився, щоб документи таки прийняли. А тепер у нас вже третя спроба вибити ці виплати, оскільки сектор “С” було розформовано й наші документи щезли. Таким чином весь батальйон не отримав ані копійки заохочувальних виплат.