Нещодавно видавець Елеонора Сімонова через Facebook закликала українських письменників писати про цю війну. Щирість заклику поза сумнівом, як і бажання видавати такі книжки. Мотивація - сумнівна: ми повинні писати і видавати правду, бо в Росії багато пишуть і видають брехні про цю війну.
Почнемо з того, що в Росії взагалі багато пишуть і видають. А також — знімають. В тому числі - пропагандистські фільми. Музикантів же в Росії вистачає, аби заповнити ефіри більшості українських FM-cтанцій. Навіть сьогодні, коли народжені соціальними мережами аналітики пророкують розпад РФ унаслідок швидкого економічного краху, в держави-агресора вистачає не мільйонів – мільярдів на пропаганду. "Друзі Путіна" поширюють її в країнах ЄС та навіть простягають руки за океан.
Тому конкурувати нашою правдою проти їхньої брехні ми не можемо. Росіяни видають та пишуть у десятки разів більше за українців. Книжка про яких-небудь злобних укропів та жидобандерівців є елементом російської пропаганди. Та, якщо подібних книжок не писати й не видавати, нічого не поміняється, поки є російське телебачення й російські серіали про "звитяги" НКВС.
Можливо, на заклик пані Сімонової відгукнеться попервах троє-четверо авторів. Лиш це однозначно не будуть представники першого й навіть другого ешелонів актуальної української прози. Хай така ешелонізація умовна, але вона є. Автори в жанрових та світоглядних сегментах різні. Проте Юрія Андруховча, Оксану Забужко, Тараса Прохаська, Люко Дашвар, Любко Дереша, Сергія Жадана, Андрія Куркова, Юрія Винничука та Ірен Роздобудько об`єднає тут уперте небажання писати про україно-російську війну художню прозу.
Натомість про Майдан так чи інакше написали чи бодай висловилися в художній формі всі згадані й більшість не згаданих. Причину пояснив Андрій Курков: історія Майдану завершилася перемогою повсталих проти тиранії 22 лютого 2014 року. Хронологію подій знає, без перебільшення, весь цивілізований світ. Отже, письменницька фантазія не вигадає нічого нового й більш вражаючого, ніж аматорське відео зимових боїв на Грушевського.
Фото й відео з війни теж є, але це - актуальна хроніка поточних подій. На жаль, війна на Сході триває. Найбільш втішні прогнози щодо її завершення - наступний, 2017 рік. Будь-яка книга, написана до офіційного закінчення подібного конфлікту, буде неактуальною. Адже, поки є щоденні новини, романіст не зможе з ними конкурувати й боротися за вплив на маси. До того ж тираж такої книги в Україні навряд чи перевищить 2 тисячі примірників. Тому не варто тішити себе ілюзіями: окремо взята книжка не стане вагомою відповіддю російській пропаганді.
Проте якась частина суспільства все ж очікує на "українського Ремарка". Саме так назвали потенційних авторів романів про війну ще рік тому в ефірі «Радіо Свобода». Можна теоретично припустити: автор важливого, етапного твору про нинішню війну України з Росією зараз на передовій, у якомусь із батальйонів, можливо, навіть бере в цей момент на приціл російського солдата чи "ополченца"-сепаратиста. І про себе в літературі він заявить так само потужно, як свого часу Еріх Марія Ремарк - дебютом "На Західному фронті без змін".
Але апеляція саме до Ремарка не дуже коректна. Офіційна біографія письменника свідчить - на фронті автор найпопулярнішої військової, а точніше - антивоєнної, прози був лише чотирнадцять (!) днів, отримав кілька поранень і до кінця Першої світової лежав у шпиталі. А "На Західному фронті без змін" побачив світ ще через одинадцять (!) років.
Така ж історія - з іншим знаменитим зразком військової прози - "По кому подзвін" Ернеста Хемінгуея. Він був у Іспанії під час війни 1936-1939 років. І повернувся, коли вона ще тривала. Роман вийшов 1940 року. Є привід згадати і радянську традицію писати романи про війну, сюжети яких навіював авторам власний фронтовий досвід - так звану "прозу лейтенантів". Її зачинателем зазвичай вважають киянина Віктора Некрасова, але його "В окопах Сталінграду" опубліковані в 1946 році. Юрій Бондарєв, Василь Биков та інші літературні "лейтенанти" дебютували наприкінці 1950-х – початку 1960-х.
Поверховий огляд зразків та традицій написання й видання художніх творів про війну підтверджує правоту Андрія Куркова: аби письменники почали осмислювати події та обирати їх темами своїх безсмертних творів, ці події повинні добігти кінця. Звісно, можна написати героїчну повість про реальний батальйон "Азов" ("Чорне сонце" Василя Шкляра), виконати за мотивами війни бойовий гопак, який не має нічого спільного з реаліями АТО та й життя взагалі ("Укри" Богдана Жолдака), чи рефлексувати на тему початку збройного конфлікту на Донбасі ("Оголений нерв" Світлани Талан). Але людина влаштована інакше - любить читати про страшне в упевненості, що нічого страшного з нею самою та її близькими вже не станеться.
Так, є "Аеропорт" Сергія Лойка та "Іловайськ" Євгена Положія. Кожен твір - белетризована страшна військова реальність Донбасу. Проте ці книги відбулися, бо іловайська трагедія мала трагічний, але - фінал. Як і оборона донецького аеропорту, яка вже завершилася. Маємо дві локальні теми, навіяні україно-російською війною, що вже закриті. Інші спроби будуть лише повторами.
Через те єдиний вдячний сюжет, який справді буде затребуваний сьогодні як романістами, так і читачами - повернення чи втеча з полону. Маємо класичну драму на три акти: початок війни для окремо взятої людини й полон, пекельні кола неволі та здобуття волі разом із завершенням війни для звільненого. В інший спосіб зараз навряд чи можна висвітлити та осмислити війну, що досі триває, краще, ніж це роблять зараз фронтові кореспонденти й телевізійні документалісти.