Якими були очікування
Жіноча збірна України мала перед чемпіонатом світу у Холменколлені великі амбіції.
Після річної перерви блискуче у великий спорт повернулася капітан команди Олена Підгрушна. Олімпійська чемпіонка у першій же гонці сезону у шведському Естерсунді здобула бронзову нагороду на дистанції 15 км, а потім на цьому ж етапі Кубку світу стала третьою у спринті.
Головну свою цьогорічну перемогу наша біатлоністка здобула у канадському Кенморі, де вона стала першою у спринті. Це "золото" виявилося для Підгрушною першим у кар'єрі в особистих гонках на етапах Кубка світу.
Тож логічно було очікувати успіхів і на світовій першості. На ній українка востаннє виступала у 2013 році у чеському Нове Место і стала однією з головних героїнь турніру. Підгрушна виборола "золото" на дистанції 7,5 км, "бронзу" у гонці переслідування та "срібло" у складі естафетної команди.
Крім того, у Холменколлені титул чемпіонки світу у мас-старті мала захищати Валя Семеренко, яка здобула золото на минулорічній першості у фінському Контіолахті. Хоча слід відзначити, що вона пропустила частину передсезонної підготовки через хворобу, перебувала не у найкращій формі і вище дев'ятого місця у особистих гонках цього сезону не піднімалася.
Найбільші ж надії у Холменколлені покладалися на естафетну збірну, на рахунку якої цього сезону був повний комплект нагород на етапах Кубку світу – "золото" у німецькому Рупольдингу, "срібло" у американському Преск-Айлі та "бронза" у австрійському Хохфільцені. Ці успіхи дозволили українкам захопити лідерство у загальному естафетному заліку Кубку світу.
Що дало привід для оптимізму
Те, що очікування від чемпіонату світу не безпідставні, підтвердилося після першої гонки – змішаної естафети 2х6, 2х7,5 км, де перші два етапи бігли Валя Семеренко та Олена Підгрушна.
Семеренко передала естафету партнерці третьою та продемонструвала на своєму етапі непоганий шостий час за швидкістю. Це свідчило, що українці вдалося набрати перед турніром непогану форму.
Підгрушна свій етап завершила четвертою, але при цьому скоротила відставання від лідера з 29,8 сек, до мізерних 0,4 сек. За "чистою" швидкістю українка на своєму відтинку дистанції взагалі була однією з найкращих – другою.
У підсумку збірній України нагороду здобути не вдалося. Побувавши завдяки зусиллям Сергія Семенова у лідерах, вона на останньому етапі через брак досвіду виступу на таких турнірах Дмитра Підручного скотилася на четверту позицію.
Але загалом естафета залишила позитивне враження.
Коли з'явилися підстави для хвилювання
Тим не менше, позитивні очікування справдилися лише у чоловічому спринті, де Семенов несподівано приніс Україні другу в історії нашого чоловічого біатлону особисту нагороду – "бронзу".
Жіноча гонка на 7,5 км виявилася для лідерів української команди провальною. Підгрушна з одним промахом фінішувала лише 16-ю, продемонструвавши на лижні 21 час.
Семеренко взагалі стріляла та бігла однаково погано, заробивши чотири штрафні кола, фінішувавши 80-ю та не класифікувавшись у гонку переслідування.
У підсумку кращою з українок у спринті виявилася Ірина Варвинець, яка посіла 13-те місце. Але їй, як і Підгрушній, було важко з такої позиції штурмувати п'єдестал пошани у гонці переслідування, яка проводиться з врахуванням результатів спринту.
Зрештою капітан команди на дистанції 10 км зробила більше, ніж від неї можна було очікувати, і піднялася на п'яте місце, але жадана медаль виявилася недосяжною.
Чому індивідуальна гонка викликала відчай
У гонці на 15 км нарікань не викликав лише виступ Ірини Варвинець, яка з одним промахом зуміла посісти високе 9-те місце.
Семеренко знову виглядала безпорадно і з двома штрафними хвилинами та 59 швидкістю фінішувала лише 44.
Що стосується Підгрушної, то вона гонку на 15 км взагалі не завершила. Українка "впіймала" штрафну хвилину вже на першій стрільбі, ще більше погіршивши своє становище через промах на заключному вогневому рубежі, а на останньому колі зійшла з дистанції.
Після гонки це пояснили тим, що у лідера збірної "стрибав" пульс та виникли проблеми з диханням. Через це тренери жіночої команди на чолі зі словенцем Урошом Велепецем навіть сумнівалися, чи ставити Підгрушну на естафету, де вона традиційно була фінішером та розглядали варіант за яким її могла замінити Анастасія Меркушина.
Врешті стан Підгрушної у п'ятницю вранці покращився і до складу команди вона потрапила. Але довірили їй не четвертий, як завжди, а третій етап. Розпочинала гонку Валя Семеренко, на другому етапі змагалася Ірина Варвинець, а фінішером стала Юлія Джима, для якої ця роль теж була незвичною.
Зрозуміло, що подібну ротацію складу довелося робити не від кращого життя. Цими перестановками тренери фактично визнали, що їм не вдалося підвести лідерів команди до головного страту сезону у оптимальній формі.
Як мрії про естафетну нагороду зруйнувалися
Уже в ході естафетної гонки з'ясувалося, що рішення виставити Підгрушну на гонку було помилковим.
Збірна України непогано розпочала естафету. Семеренко стріляла безпомилково і обидва вогневі рубежі залишала другою. Проблеми зі швидкістю далися взнаки на останньому колі, тому українка передала естафету шостою.
Проте Варвинець вдалося покращити становище. Не використавши жодного запасного патрона, українка завершила свій етап третьою.
Але старання партнерок по збірній звела нанівець Підгрушна, яка заробила штрафне коло та опустилася на 13 місце, а естафету Джимі передала сьомою.
Все що вдалося українці на останньому етапі – це піднятися на п'яту позицію, на якій наша збірна й завершила гонку. Чемпіонками світу стали норвежки, срібними медалістками – француженки, а бронзовими – німкені.
Чи є ще шанси на медалі
Останній шанс все ж таки здобути нагороду на чемпіонаті світу українські біатлоністки отримають 13 березня, коли на чемпіонаті світу відбудеться гонка з масовим стартом. У ній виступлять чотири наші біатлоністки – Підгрушна, Варвинець, Джима та Семеренко, яка попри невдалі виступи у Холменколлені отримала право захищати титул на дистанції 12,5 км на правах чинної чемпіонки світу.
Якщо українкам не вдасться у неділю відзначитися, то наша жіноча збірна залишиться без медалей чемпіонату світу вперше з 2009 року, коли вона повернулася з порожніми руками з південнокорейського Пхенчхану.