П`ять українських митців, на яких ображалася влада

Україна повернулася до ситуації, коли слова митців, їхні заклики та думки знову нічого не значать, пише Андрій Кокотюха

Днями в Кельні одна з учасниць російської панк-групи Pussy Riot Надія Толоконникова представила свою книгу "Порадник з революції" ("Руководство по революции").

Нагадаємо: у лютому 2012 року Толоконникова разом із іншими учасницями групи, Марією Альохіною та Катериною Самуцевич, московська поліція затримала після проведення в храмі Христа Спасителя панк-молебну. Дівчата закликали: "Богородице, Путіна прожени!" Вчинок хуліганський, порушниці спокою самі визнали це. Проте покарання виявилося неадекватним: два роки колонії.

На презентації Толоконикова пояснила причину невідповідності кари до злочину: "Нема закону, який карає за пісню в церкві. Путін уважно вивчав нашу творчість, ставлення до нас було дратівливе і особистісне. Я думаю, це була особиста образа".

Не будемо тут оцінювати творчість Pussy Riot, засоби самореалізації і втілення. Важливо інше: образа влади на митця незалежно від його мистецької "вартості". Ляпаси владцям, свідомо чи мимоволі, відважували творці здебільшого в країнах із авторитарною й тоталітарною системами правління. Покарання не барилося.

Показово, що передусім тут згадується Росія. Ще в XVIII столітті цариця Катерина Друга, відома, серед іншого, експансіоністською політикою щодо України та ліквідацією Запорізької Січі, назвала публіциста Олександра Радіщева бунтівником, гіршим за Пугачова. Так імператриця відреагувала на його "Подорож із Петербурга в Москву" - твір, в якому звучить жорстка критика російського кріпосницького ладу. Радіщева засудили на смерть. І лише в останній момент володарка помилувала його, замінивши страту десятирічним засланням. 

Можна по-різному ставитись до Олександра Пушкіна, але цар Микола Перший у ХІХ столітті образився на поета, результат – заслання. Ображав помазаника Божого і Михайло Лермонтов, цього вислали на Кавказ. До речі, цей російський цар аж надто ображався на митців – через поему "Сон" постраждав і український поет Тарас Шевченко, заплативши за сатиру на першу особу держави десятьма роками солдатчини.

Свіжіший випадок – особиста образа диктатора Йосипа Сталіна на поета Осипа Мандельштама, за вірш "Горянин" ("Горец"), яким поет кинув виклик вождю, не добираючи виразів. Помста відтягнулася на п`ять років. Є свідчення: Сталін особисто наклав резолюцію на доповідну щодо вчинку поета: "Ізолювати, але зберегти".

Та повернемося в сучасну Україну. Конкретніше – в часи, коли Путін образився на Pussy Riot. Виявляється, українські митці, хто несвідомо, а хто – з конкретним наміром образити, теж ставали особистими ворогами владців. Саме 2011-2012 роки виявилися і для наших митців штормовими.

1. Андрухович проти Януковича

У серпні 2010 року українські медіа розтягали на цитати інтерв’ю Юрій Андруховича німецькому виданню "Франкфуртер Альгемайне Цайтунг".

Тодішнього голову держави письменник назвав поганою пародією на Путіна. Даючи оцінку його піврічній діяльності на президентській посаді, Андрухович категорично заявив: "Ще гірше, ніж Кучма", при цьому назвав першу особу держави беззмістовним балакуном із диктаторськими замашками.

Нагадавши: в СБУ вже складають списки незгодних, а з журналістами проводять профілактичні бесіди. Здається, тоді обійшлося, хоча Януковичу напевне доповіли, і той образився – мав таку вдачу. 

2. Комуністи проти Марії Матіос

На початку 2011 року відразу після різдвяних свят письменницю, лауреата Шевченківської премії Марію Матіос оголосили в розшук. Хоча вона нікуди не ховалася, негайно заявивши про політичні репресії. Причина – заява комуніста Петра Цибенка, якого обурила книга Матіос "Вирвані сторінки з біографії".

У той самий час твір оголошують "Книжкою року". Але комуніста образило порівняння пам’ятника Перемоги в київському Парку Слави з фалосом. Тодішній очільник МВС Анатолій Могильов заявив – міліція виконує свої обов’язки і працює по заяві. Принагідно зазначивши: такої письменниці не знає. Втрутитися довелося особисто Януковичу. Кажуть, знову не обійшлося без прохань Ганни Герман.

3. Василь Шкляр проти Дмитра Табачника

У 2011 році роман Василя Шкляра "Чорний ворон", у якому йдеться про першу російсько-українську війну на початку ХХ століття, висунули на здобуття Шевченківської премії. Але письменник просить Януковича перенести нагородження. Він не згоден отримувати премію, поки міністром освіти в Україні лишається українофоб Дмитро Табачник.

Одіозного міністра ображено особисто, тож він робить хід у відповідь: ініціює кампанію з дискредитації роману, звинувачуючи автора в антисемітизмі й ксенофобії. Звісно, він не робив цього сам, але всі втаємничені чудово розуміли, звідки ноги ростуть. Після чого Шкляр сам відмовляється від премії, що стає публічним ляпасом верховній владі: її мав вручати особисто Янукович.

4. Юрій Винничук і "Убий підараса"

У вересня 2011 року письменник Юрій Винничук під час традиційної "Ночі еротичної поезії" у Львові прочитав вірш "Убий підараса!". Сам автор назвав своє творіння метафоричний, не вказуючи на конкретного адресата.

Але президентом України вже більше року був Віктор Янукович. Тому мистецька спільнота не плуталася в здогадах. Зрозуміли все і у владі. У квітні наступного, 2012 року, нардеп від Комуністичної партії України Леонід Грач подав на пана Винничука скаргу до Генпрокуратури України, адже вбачає у вірші прояви порнографії та заклики до насильницьких дій щодо влади.

А Головне управління МВС у Львівській області направило вірш на дослідження до Донецького науково-дослідного інституту судових експертиз. За словами самого винуватця, в справу втрутилася Ганна Герман, тоді – радниця Януковича, і йому дали спокій. До речі, за Мандельштама перед Сталіним поручився Микола Бухарін...

5. Анатолій Дімаров проти Януковича

У травні 2012 року письменник, дев’яносторічний Шевченківський лауреат Анатолій Дімаров відмовився приймати від Януковича орден Ярослава Мудрого 4-го ступеня. З цього приводу митець написав заяву, де пояснив: "Не можу прийняти нагороду з рук людей, які штовхають мою країну у прірву".

Нагадавши при цьому: письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади. Вчинок вийшов яскравим і показовим ще й тому, що на той час у гуманітарній раді при Януковичі був його колега, Іван Драч, який у радянські часи зажив слави опозиціонера чинному режиму. Дійство лишилося без реакції. Дімаров сам пішов з життя за два роки.

На щастя, жоден випадок не вилився в тюремне ув’язнення. Але сьогодні ми повернулися до ситуації, коли слова митців, їхні заклики та думки знову нічого не значать. Між байдужістю та ворожим ставленням нема третього варіанту. 

Відсутня традиція, котра давно склалася в цивілізованих країнах: зважати на думку творчої спільноти й залучати інтелектуалів до розбудови держави. І часом радієш профілактичній бесіді в СБУ через власний довгий язик більше, ніж впертому ігноруванню: тебе попереджають – значить, ти почутий.