За інформацією, машина вибухнула на розі вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка навпроти ресторану МкДональдс.
Саме авто належало керівнику "Української правди" Олені Притулі, але її в машині не було.
Трагедія сталася вранці – близько 7:45. На місце спочатку прибула поліція, а через годину – глава Нацполіції Хатія Деканоідзе, яка назвала розслідування цього випадку справою честі.
Все по темі: Вбивство Павла Шеремета
Генеральний прокурор Юрій Луценко заявив, що загибель Павла Шеремета від вибуху автомобіля в центрі Києва є вбивством. А радник голови МВС Зорян Шкіряк розповів, що журналіста підірвали саморобним вибуховим приладом.
Еспресо.TV нагадує, ким був Павло Шеремет.
Народився у Мінську, до середини 1990-х працював на білоруському телебаченні. Журналіст спеціалізувався на аналітиці та економічних темах. У 1996 році його призначили завідувачем білоруським бюро Громадського російського телебачення-ОРТ (нині Перший канал, – ред.) і власкором ОРТ в Білорусі.
Шеремет займав позицію противника режиму Лукашенка, що скоро позначилося для нього неприємними наслідками.
Коли у 1997 році Шеремет знімав сюжет про ситуацію на литовсько-білоруському кордоні, його затримали силовики і звинуватили у незаконному перетині кордону. Окрім того, серед обвинувачень було отримання грошей від закордонних спецслужб і незаконна журналістська діяльність.
Шеремет був засуджений до двох років позбавлення волі умовно і до одного року випробувального строку, провівши у в'язниці в цілому три місяці.
На думку самого журналіста, справа проти нього була ініційована президентом Лукашенком.
"Лукашенко - це вже не смішно . Це серйозний противник з колосальною інтуїцією, звіриним почуттям небезпеки і божевільною жадобою влади”, - так журналіст висловлювався про нього.
Після справи про перетин кордону Шеремет активно брав участь в акціях, пов'язаних з розслідуванням викрадення людей. Його неодноразово затримували силовики.
Судячи з його біографії, з 1998 року Шеремет в Білорусі постійно не проживав, а лише інколи приїжджав. Працював спецкором програм “Время” та “Новости”, а в січні 1999 зайняв пост шеф-редактора російської та зарубіжної кореспондентської мережі дирекції інформаційних програм ОРТ. Був ведучим щотижневої аналітичної програми "Время".
Вже в той час Павло Шеремет дуже критично оцінював роботу каналу. Казав, що йому “соромно за те, що відбувалося під час президентських і парламентських виборів”. За два тижні до президентських виборів він пішов з програми “Время” у зв'язку з конфліктною ситуацією, коли керівництво на нього тиснуло.
“Пішов з “Времени” і довго змивав цю ганьбу", - згадував пізніше Шеремет.
Пішовши з новинної журналістики, Шеремет продовжив роботу на Першому каналі автором документальних фільмів і спецпроектів. Остаточно він покинув працювати на цьому каналі аж у 2008 році.
Паралельно з роботою на Першому каналі Шеремет у 2005 році створює опозиційне видання “Білоруський партизан”. Пізніше воно згадувалося у ЗМІ як таке, що містить різку критику білоруської влади.
“Партизан” випускав книги Шеремета, а також видав одну з книг опозиційного російського політика Бориса Нємцова, котрого вбили в минулому році у Москві.
Не забував Шеремет і про громадську діяльність в Росії, де у 2006 році разом з Людмилою Алексєєвою, Микитою Бєлих, Володимиром Кара-Мурза та іншими заснував організацію "Російський антифашистський фронт".
У 2010 році стало відомо, що журналіста позбавили громадянства Білорусі з офіційною причиною “через отримання громадянства РФ”, хоча білоруські закони дозволяли мати два паспорта.
За інформацією "Білоруського партизана", рішення з приводу громадянства було затверджено Радою Безпеки республіки. Сам журналіст розцінив це як помсту влади за його професійну діяльність. "Я не збираюся нічого оскаржувати, тому що це безглуздо", - додав він .
Після Першого каналу в Росії Шеремет ще пропрацював кілька років на РЕН-ТВ.
Автор книг про президента Білорусі, російських політиків, шестиденну війну в Грузії та інших регулярно проводив майстер-класи для молодих та регіональних журналістів.
У 1998 він отримав премію Міжнародного комітету захисту журналістів за внесок у розвиток свободи слова, був номінантом премії ТЕФІ як "найкращий репортер" 1999 року і фіналістом ТЕФІ 2001 року в номінації "журналістське розслідування" за фільм "Дике полювання", у 2003 році — в номінації "публіцистична програма" за документальний фільм "Раб і його жінки". У 2002 році став лауреатом премії ОБСЄ за демократію та за захист прав людини в галузі журналістики.
Як написала УП, в Києві Шеремет жив останні 5 років. При цьому блог на УП він веде з 2012 року. В той же час він став засновником видання “Історична правда” про Росію і Білорусь.
З 2013 по 2014 рік працює на Громадському телебаченні Росії, після чого починає більш активну співпрацю з виданням “Українська правда”, а пізніше стає її виконавчим директором.
Після Майдану у квітні 2014 року Шеремет був учасником конгресу “Україна-Росія: діалог”, де також були Михайло Ходорковський, Борис Нємцов, Юрій Луценко а також відомі російські та українські журналісти. Сам конгрес був названий символічною акцією солідарності української і російської інтелігенції.
Влітку 2015 журналіст почав працювали на “24” телеканалі, але згодом перейшов на радіо “Вєсті”.
Одним із останніх публічних заходів, де Шеремет виступав як журналіст, була прес-конфереція президента Порошенка. Там він вже після офіційних “запитань-відповідей” звернувся до президента з питанням про можливість призначення Бойка і Ахметова губернаторами адміністрацій на Донбасі.
Останнім дописом на "Українській правді" Павла Шеремета був блог ''Азов'', ответственность и добробаты, який він опублікував 17 липня.