Українсько-польські відносини несподівано ускладнились. Питання Волинської трагедії знову постало як одне з головних у перемовинах Києва та Варшави. Польські депутати Сейму дочекались завершення Варшавського саміту НАТО (8-9 липня) і після цього присвятили значну частину роботи парламенту питанням далекої історії.
У 1943 році українські та польські партизани вели на Волині війну, яка призвела до значних жертв серед мирного населення. Тоді були такі складні часи, коли людське життя мало що значило…
У 90-ті роки та потім Польща підтримувала боротьбу України за побудову власної держави, за відокремлення від Росії, за інтеграцію у європейський суспільний, політичний, інформаційний простір. У Росії стали звичкою називати Польщу "адвокатом України" у Європі.
Але сьогодні Польща несподівано виступила не як адвокат, а як прокурор. І важко зараз зрозуміти, що станеться з українсько-польськими відносинами після ухвалення постанови про геноцид на Волині.
Резолюція про геноцид
22 липня Сейм Польщі проголосував за резолюцію "Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА".
Рішення було ухвалено з шокуючою одностайністю. За резолюцію проголосували 432 депутати, 0 – проти і 10 депутатів утрималися. Основою резолюції став проект правлячої правоконсервативної партії "Право і справедливість".
У своєму рішенні польський парламент віддав данину "громадянам Другої Речі Посполитої, по-звірячому вбитими українськими націоналістами".
У резолюції також було наголошено, що «єдиною дорогою до істини є шлях до примирення».
Волинська трагедія, яку у Польщі називають "Волинською різаниною", належить до суперечливих сторінок Другої світової війни.
У політичних дискусіях та науковій літературі "Волинською трагедією" називають обопільні етнічні чистки українського і польського населення, здійснені УПА та польською Армією Крайовою у 1943 році на Волині.
Українські науковці нагадують, що Волинська трагедія у ширшому контексті була складовою тривалого українсько-польського протистояння на Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні та Лемківщині.
Метою жорстких дій українських та польських партизан на Волині було серед іншого бажання перешкодити майбутнім претензіям сторін на ці землі після завершення Другої світової війни.
До того ж нелояльне населення ставало потенційною опорою для Німеччини та Радянського Союзу і це враховували як у УПА, так і у Армії Крайовій.
Так склалось, що саме на Волині сили ворогуючих сторін були не зовсім рівними. Влітку 1943 року сили УПА на Волині становили, за різними даними, від 3 до 5 тисяч бійців, а наприкінці року досягли 8—12 тисяч.
Натомість польські партизани на Волині нараховували лише 1300 бійців і ще близько 3,5 тисячі належали до загонів сільської самооборони. Польська шуц-поліція становила в той час більше 2 тис. осіб. Українці мали на Волині чисельну перевагу і це вплинуло на перебіг цих трагічних подій.
У тих складних умовах було важко порахувати жертв протистояння Української Повстанської Армії та Армії Крайової. Оцінки загибелі партизанів та мирних мешканців носять приблизний характер. Це той випадок, коли статистикою можуть маніпулювати з політичною метою.
В будь-якому разі йдеться про десятки тисяч жертв. За різними підрахунками, з польського боку загинуло від 35-40 до 60 тисяч людей, з українського – від 15 до 25 тисяч. Польські праві радикали стверджують про 100 тисяч загиблих, але українські історики вказують на перебільшення оцінок у цьому випадку.
Примирення під час 60-х роковин трагедії
Справа в тому, що історична, політична, офіційна оцінка Волинської трагедії була дана на українсько-польському рівні ще у 2003 році. Чомусь польська сторона забула про величезну роботу, здійснену під час 60-х роковин трагедії.
Головним результатом цієї роботи стала декларація президентів України та Польщі Леоніда Кучми та Олександра Квасьневського. Витримана у компромісно-скорботному стилі, ця декларація розставила усі крапки над "і" в темі політичних оцінок Волинської трагедії.
У декларації, зокрема, було сказано, що "президенти віддають найглибшу шану жертвам кривавих братовбивчих конфліктів, а також висловлюють співчуття їхнім родинам; поділяючи біль родин жертв, вважають за необхідне продовжити спільний пошук історичної істини про трагедію на Волині і здійснення публічного морального засудження виконавців злочинів, вчинених проти українського та польського народів@.
Президенти у своєму зверненні засудили дії, які призвели до вбивств і вигнання українського і польського цивільного населення під час Другої світової війни.
В той же час було наголошено, що йдеться про спільну трагедію двох народів. І саме в цьому полягає головна відмінність декларації Кучми-Квасьневського від поточної резолюції польського парламенту. В 2003 році сторони намагались почути одна одну, а не звинувачувати в усіх смертних гріхах.
"Великих жертв зазнали обидва народи. Особливо трагічною виявилася доля польського населення на Волині в 1943-1944 роках", - було сказано у декларації двох президентів.
Як пояснив у ефірі Еспресо.TV політолог Олексій Гарань, Україна і Польща, влада і суспільство двох держав вже зробили кроки до примирення. Кучма і Квасьневський спільно відкривали пам'ятник жертвам трагедії у волинському селі Павлівка. Були відповідні заяви парламентів обох країн.
Однак, примирення, здійснене у 2003 році, не стало закінченням цих історично-політичних суперечок. Польська сторона поступово напружувала ситуацію і провідну роль в цьому грали представники правоконсервативної партії "Право і справедливість".
Читайте також: Коли друг захворів. Чому з'явилось напруження між Україною та Польщею
Під час 70-х роковин трагедії у 2013 році Сейм Польщі прийняв постанову, в якій кваліфікував ці події на Волині як "етнічні чистки з елементами геноциду" і назвав ОУН та УПА злочинними і відповідальними за масові вбивства поляків. Через три роки мова зайшла вже про геноцид з боку ОУН-УПА.
У пошуках геноциду
У резолюції Сейму йдеться про 11 липня як про річницю трагічних подій. За даними польських істориків, 11 липня 1943 року відділами УПА були атаковані більше 100 сіл і ця акція стала апогеєм Волинської трагедії.
Як пише з цього приводу голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, саме перебільшена кількість нападів на польські села 11 липня 1943 року стала хибним засновком, з якого зробили висновок про масштабну антипольську операцію по всій території Волині.
На його думку, Українська Повстанська Армія не мала влітку 1943 року такої кількості підрозділів, яка б дозволила провести таку значну військово-партизанську акцію.
"Було зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки", - резюмує український історик.
Додамо, що у Польщі далеко не всі суспільні діячі займають українофобську позицію. У гуманітарному середовищі лунають і більш виважені, помірковані оцінки подій 1943 року на Волині.
Зокрема, за словами польського історика Ґжеґожа Мотики, був комплекс причин, що спричинили до трагічних подій Волинської трагедії. Єдиної головної причини цього кровопролиття не було.
"Назву кілька основних: це помилкова національна політика Другої Речі Посполитої (1920-1930-і роки. – Ред.), інтегральний націоналізм, політика Совєтів та німців, котрі намагалися посварити поляків та українців, і той приклад, який давали окупанти щодо цивільного населення, зокрема у винищенні євреїв. Німці показували, що можна вбивати цілі групи населення, і це зменшувало людський опір щодо страждань", - пояснює Мотика.
У резолюції Сейму йдеться про геноцид, вчинений підрозділами УПА у 1943 році. У міжнародному праві існують визначення геноциду, який вважається одним з найбільш тяжких злочинів проти людяності.
9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про запобігання і покарання за злочини геноциду, де було вперше визначено цей термін.
Стаття II цієї Конвенції визначає геноцид як вбивство членів національної, расової чи релігійної групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; навмисне створення для групи таких умов життя, які розраховані на знищення.
Все ж, коли йдеться про Голодомор, Голокост чи геноцид вірмен у Османській імперії у 1915 році, є чітко окреслена злочинна влада, яка робила масові вбивства, і є сторона жертв. У випадку українсько-польського протиборства на Волині таких двох сторін немає.
І у резолюції Сейму жодним чином не йдеться про десятки тисяч українських жертв, які загинули від Армії Крайової та польських загонів самооборони. Бо якщо їх теж порахувати, то питання про геноцид стає не таким очевидним, як про це кажуть зараз у Польщі.