Новий фільм Віталія Манського називається "Рідні". У ньому режисер подорожує Україною, щоб дослідити суспільні настрої після Революції Гідності.
Об'єктом дослідження несподівано виступають найближчі родичі Манського, які опинилися по різні боки барикад після анексії Криму і початку війни на Донбасі. Режисер навідується у рідний Львів, Одесу, на підконтрольну бойовикам територію на сході та в окупований Крим.
Документаліст шукає причини конфлікту, заручниками якого стали мирні жителі, в тому числі розкидана по різних куточках України родина режисера. Манському вдалося зробити не просто правдоподібне кіно, але й дуже важливе в контексті засилля російської пропаганди і боротьби з нею в Україні.
Після прем'єри фільму на Одеському кінофестивалі режисер розповів Еспресо про свій погляд на російсько-українську війну і важливість кіно як інструменту донесення правди про реальне життя.
Ваші рідні стали головними героями нового фільму. Чи бачили вони фільм і як відреагували на нього?
Першою подивилася мама, її запросив український фонд Ігоря Янковського на кінофестиваль у Карлові Вари. Вона бачила світову прем’єру і чула реакцію залу. Це справило на неї дуже сильне враження. Вже потім вона, як я розумію, дуже детально переказала всім родичам зміст фільму, але ось учора, на українській прем’єрі, було одразу четверо героїв картини. В першу чергу з боку дідуся, який представляє протилежну точку зору на все, що відбувається, і це могло викликати якісь можливі заперечення в середині сім’ї, але ми якимось чином вчора зійшлися на тому, що вони теж вважають картину важливою.
Тобто поетапно всі учасники дивляться картину. І ще треба сказати, що моя тітка і Макс (двоюрідний брат Манського. - Ред.) живуть в Севастополі, а в мене є певні принципи, через які я не поїду в Севастополь з якимись іншими своїми фільмами. І не буду брати учась ні в яких фестивалях на території Криму. Але цю стрічку я погоджуся показати на території Криму, тому що вважаю, що це інша ситуація, і важливо, щоб у Криму цей фільм побачили.
Чи заплановані якісь покази фільму "Рідні" в Росії?
Мені важко казати про покази в Росії, тому що ми з великими випробуваннями пройшли через цензурну доріжку з прокатним посвідченням для фільму "В променях сонця" (попередній фільм Манського. - Ред.), який знятий в Північній Кореї і до Росії, формально, не має жодного стосунку.
Читайте також: Режисер фільму про Північну Корею: Це гірше за Радянський Союз
Тобто не зрозуміло, що піддавати цензурі. І фільм вже був показаний на 50 фестивалях, в прокаті і на телебаченні у багатьох країнах, але не в Росії. Досі не було жодного показу цього фільму, навіть в межах однієї кімнати. Покази заплановані на жовтень, і ми до кінця не впевнені, будуть вони чи ні. Тому що прем’єра вже скасовувалася у Росії. Я не випадково про це говорю, тому що фільм ("Рідні". - Ред.) про Україну… Взагалі не знаю. З одного боку, його треба показати в Росії, я в цьому абсолютно впевнений, але що там, як там… Розумієте? Ми там проводимо фестиваль "Артдокфест", і я вже звик, що приходить ОМОН і інші, хто заважає. Тому нічого не зрозуміло.
Що робити російським режисерам, що знімають у Росії фільми, які адекватно показують реальність, не спотворюють її?
Це питання кожен вирішує для себе сам. Я для себе його вирішив відомо як (Манський з 2015 року живе у Латвії. - Ред.). Зрозуміло, що у Росії дуже важко працювати і жити. З іншого боку, ми ж усі жили у радянську епоху, коли все було дуже жорстко регламентовано, коли навіть на законодавчому рівні багато речей було заборонено. Але ж якось існували… Знімав Параджанов… Так, він не знімав актуальне кіно, але він знімав кіно, яке у кінцевому рахунку допомагало людині бути вільною, вагомою, думаючою. А вільна і думаюча людина за визначенням руйнує тоталітарну систему.
Якщо провести абсолютно простий ланцюг якихось дій, то Параджанов зруйнував радянську диктатуру, не руйнуючи її. Створюючи такого роду інтелектуальний і художній продукт, ти створюєш потенційного глядача, громадянина, який у кінцевому рахунку руйнує антилюдську систему. Сюди ж і Тарковський…
А Довженко?
Довженка я б у цьому контексті не називав. Тому що Довженко, зробивши дві досить потужні поетичні картини, все ж ідеологічно точно і жорстко займався романтизацією діючого ладу, режиму. В даному випадку Параджанов, створюючи поетичні твори, не обслуговував владу. Довженко, створюючи поетичні картини, напряму обслуговував владу. Це різні підходи. І Довженко завжди прагнув обслуговувати владу.
Ось остання його картина, яку Сталін закрив… Навіть Сталін побачив у якій мірі вона безсенсовна, абсурдна, що навіть владі таке глибоке проникнення в деякі отвори лоскотало гланди. Якщо говорити геть вульгарно. Тому у Довженка інша історія. Він справді великий художник, який одразу себе продав.
Як Ви у цьому контексті ставитесь до декомунізації, яка проводиться в Україні, тому що цей процес керується поділом на тих, хто обслуговував владу, і на тих, хто проти неї боровся?
Це завжди болючий процес. Я вважаю, що декомунізація – це правильний процес, але його буквальна реалізація завжди буде супроводжуватись помилками, з перегинами, тому що це як в спорті. Є очевидні види спорту: ось ти стрибнув 2 метри 12 сантиметрів 8 міліметрів – крапка, а є фігурне катання. Чому одному поставили 5.6, а іншому 6.0? Вступає оціночна категорія, і я вважаю, що Довженко – "так", а хтось інший вважає, що Довженко "не так". І все. Це дуже важко.
Це дуже тонка межа
Її немає насправді. В крайнощах вона очевидна. А як тільки ти йдеш до звуження, то ти потрапляєш у прикордонні зони. Але без цього процесу, мені здається, обійтися не можна. Як і без люстрації обійтися не можна, бо в принципі людина, яка крала все життя – їй не можна вже сидіти на бюджетах, на грошах. Це поза її волею. Це в якомусь сенсі гуманно, що його треба звільнити від цих спокус.
Умовно кажучи, от люстрація, я сам був чиновником у ВДТРК, тобто канал "Россия", на якому працює Кисельов. Колись і в Росії буде люстрація. Отже і мене по ідеї треба люструвати Але ж я точно знаю, що стосується корупції, я копійки ніколи не взяв: ні відкату, ні хабара - нічого. І ось мене люструють. Напевно, особисто я стерплю.
Все, що не вбиває, робить нас сильнішим. А чи вдалося вам своїм фільмом примирити родичів, які опинилися по різні боки російсько-української війни?
Я не думаю, що завдання цього фільму – це примирення родичів однієї сім’ї. Завдання цього фільму – це щоб усі люди, які його бачать, задавали собі фундаментальні питання і в результаті вирішення чи пошуку відповідей на ці запитання знаходили якісь шляхи примирення.
Але хочу сказати ще одну важливу деталь, що я не відношусь до тих людей, хто закликає до миру під час війни. Я вважаю, що спочатку має бути завершена війна, а потім ми маємо шукати мир. Паралельно ці процеси неможливі. Паралельно – це вже не мир. Це зрада когось. Що значить зараз в Україні мир? Це Україна без Донбасу і Криму? Невпевнений, що цей мир буде довгим.
Коли тоді може бути закінчена війна, на Вашу думку?
Я думаю, що навіть якщо ці питання будуть вирішені в практичній площині, ось давайте візьмемо, крайній варіант "Крим повернувся в Україну" - це абсолютно можливо в якомусь недалекому майбутньому. А ментальність людей коли повернеться в Україну? Точно не тоді, коли повернеться Крим. Тому це дуже довгий процес, боюсь нам не дочекатись його повної реалізації.
Які з документальних фільмів про події Революції Гідності і війни Ви бачили і що думаєте про них?
Я бачив мабуть 99% цих фільмів, тому що я дуже уважно слідкую за тим, що знімається в Україні. І про Україну. І ми на "Артдокфесті" щороку, з моменту, коли ці події почалися, робимо програми, які так чи інакше з цим пов’язані. У 2015 році ми робили програму "Імперія: розпад", і здається, що слово "Україна" відсутнє, але там більшість картин були саме про Україну.
Мені здається, що більшість цих фільмів мають вагоме значення і навіть ті фільми, які неталановито зняті. Бо навіть в неталановитих картинах є зафіксований літопис, унікальний період історії і з часом прийдуть талановиті люди, які будуть використовувати цей матеріал для створення більш фундаментальних творів, тому я свій особистий залік ставлю всім. А що мене справді заінтригувало, зацікавило з цього кіно - це, звичайно, "Майдан" Лозниці, хоча він дистанційований, неемоційний, але він цією своєю певною холодністю, тверезістю справляє дуже сильне емоційне враження.