Режисер фільму про Північну Корею: Це гірше за Радянський Союз

У Києві триває кінофестиваль 13-й Docudays UA. Протягом тижня тут покажуть документалки з 43 країн. Картиною-відкриттям фестивалю став фільм російського режисера українського походження Віталія Манського "У променях сонця".

Заборонена до показу в Росії документальна картина про Північну Корею показує життя в ізоляції, де тоталітаризм набув свого майже ідеального втілення. 

Дозвіл на зйомку Манський отримав лише за умови, що фільм зроблять за написаним північнокорейськими партійними робітниками сценарієм. Також стрічка була офіційно підтримана російським Мінкультом. Згодом, коли стало відомо, що Манський зняв не пропагандистський фільм, а правдивий, установа відцуралася від картини.

"У променях сонця" – це документальний фільм про життя восьмирічної школярки Зін Мі в Пхеньяні, столиці КНДР. За вигаданим сценарієм, стрічка мала б показати досконале життя в досконалій країні.

Дівчинка – дочка зразкових батьків, які нібито працюють на зразкових фабриках. Вона збирається вступити в дитячий союз, аби стати частиною ідеального суспільства, яке живе під вічним сяйвом променів сонця – символу великого народного вождя Кім Ір Сена.

У день показу фільму журналісти Еспресо.TV зустрілися з режисером та поговорили про зйомки в КНДР під наглядом, про "дозволені" туристичні маршрути та життя в Північній Кореї. 

Зняти документальний фільм про Північну Корею – ідея авантюрна та в певному сенсі небезпечна. Чому ви вирішили знімати цей фільм?

Відверто кажучи, мене завжди цікавила тема несвободи, невільного суспільства, тоталітарної системи. Усі ми корінням з радянської системи, яка перелопатила долі мільйонів людей, зокрема і моєї родини, і всіх, хто жив у Радянському Союзі. Як документаліста мене завжди цікавить реальність, що може бути тактильною, яку я можу помацати, в яку я можу увійти.

І навіть попри встановлення путінського режиму в Росії, зрозуміти повною мірою можливості існування тоталітарної держави можна за двох умов. Потрібно або здійснити подорож у машині часу в якийсь сталінський період, або потрапити в Північну Корею. Хоча я навіть і не мріяв, що ці мої авторські амбіції будуть реалізовані.

До цього фільму я ішов відповідально і поступово. У мене в фільмографії є картина "Батьківщина або смерть", знята 7 років тому на Кубі. Там я провів 3 місяці. І озираючись назад, можу сказати: Куба у порівнянні з Північною Кореєю не те що не тоталітаризм, а просто рай на землі. Хоча Куба – це жорстка тоталітарна держава.

Сьогодні я доволі суворо критикую те, що відбувається в Росії, і вважаю, що Росія на шляху побудови вертикалі влади. Зрештою така політика може призвести до побудови повномасштабного тоталітарного суспільства. Але, повернувшись з Північної Кореї до Росії, кілька тижнів я вважав, що Росія не така вже й тоталітарна країна. Таке ось помилкове відхилення погляду відбувається. 

Отже, вас цікавить дослідження зсередини, випробовування на собі?

Я б не сказав, що маю на меті займатися мазохізмом та випробовувати на собі різні екстремальні умови людського буття. Але без занурення неможливо створити художній витвір. Звісно, це і серйозний експеримент над собою. 

Я згадую свої відчуття після першого візиту до Північної Кореї. Тоді я ще не знімав, а поїхав на ознайомлення з простором майбутньої картини. Пам'ятаю, як повернувся у Владивосток (а прямого сполучення з Пхеньяном немає), і ці кілька днів після повернення був абсолютно не я, а якась інша людина. Бо під час візитів туди відбувається часткова видозміна самого себе.

Але відбувається це не одразу, бо вони хитруни. Вони так вибудовують гостьові програми, щоб людина нічого не побачила і не відчула. 

Для іноземців відвідування країни відбувається за якоюсь програмою?

Так, є стандартна програма гостя у Північній Кореї. Цілий день – відвідування якоїсь лавочки, на якій Кім Ір Сен зустрічав схід сонця. Все, звісно, міфологізовано.

Лавочка ця розташована умовно у 100 км від Пхеньяна. Зранку підйом, сідаєш у машину, їдеш наперед підготованою дорогою. Вздовж доріг ніколи не буває жодного місцевого жителя, більша частина дороги взагалі закрита кам'яним парканом. Ти їдеш туди 3 години, приїздиш, дивишся на лавочку, там тебе годують, читають якусь лекцію і назад. Все, день викреслюєш зі свого графіка. 

Наступний день – відвідування якогось парку. Тебе завозять на огороджену територію парку, вийти звідти ти не можеш і проводиш тут увесь день. У цьому парку ти нібито спостерігаєш, як відпочивають люди. Якщо чесно, я дуже сильно підозрюю, що це аніматори. Вони в нарядному вбранні на твоїх очах перетягують канат, грають у бадмінтон, водять якісь хороводи. Все, день пролітає. Наступне – відвідування дамби. Тебе везуть на Жовте море – 4 години туди, 4 години назад…

А якщо ти не хочеш за цією програмою?

А ти не можеш не хотіти. Там така хитра система, що твоя думка не цікавить нікого. Є програма, і від неї ти не можеш відступати. Вийти з готелю ти не можеш, залишитись в готелі не можеш. Цікаво, а якщо ти захворів?

Кадр з фільму

А самі північнокорейці які? Є надія, що в цьому суспільстві зародиться протест, що режим впаде? Чи він здається вічним та непорушним?

Розумієте, сама структура цього режиму така, що він настільки герметичний, що жодний вплив зовнішнього середовища на нього не здійснюється. Люди перебувають у закритому просторі. 

Спираючись на свої суб'єктивні відчуття, самому режиму я даю 30 років. Враховуючи, що лідер молодий, хоч і трохи хворіє та страждає на ожиріння, але при ідеально налагодженій під одну людину медицині він так чи інакше буде керувати країною. 

Припустімо, через 30 років з якихось не відомих нам обставин цей режим впаде. Але щоб люди, які є складовою частиною цього режиму, змінилися та перетворилися на вільних людей, змогли прийняти інший суспільний стан, потрібно 50-70 років. Чому стільки, бо я рахую, скільки поколінь має народитися в новій системі координат. 

Не секрет, що ми всі з радянського минулого, Україна вже 25 років живе не в комуністичній системі. Але ми ж знаємо, що навіть найпрогресивніші люди, найзапекліші ліберали та демократи все одно не можуть вичавити з себе цей радянський бекграунд, цю радянську червоточину, яка формує їхнє життя, їхні погляди.

Так, вони працюють над собою, намагаються змінитися, стати іншими, ми намагаємося стати іншими. Але ми все одно "совок". Які б Майдани не перемагали, ми в цьому поколінні ще будемо радянськими людьми. 

Наші діти, я сподіваюсь, принаймні в Україні будуть вже народжуватися більш вільними. Зможуть створити істинно демократичне суспільство, до якого ми прагнемо, ви прагнете.

Північнокорейське суспільство схоже на те, що було в Радянському Союзі?

Ні, і це одне з моїх здивувань. Коли я вирушав до Північної Кореї, я очікував потрапити в такий СРСР 1936-37-го років. Але жахіття полягає в тому, що схожість тільки зовнішня. Так, лад, так, пісні, плакати, речівки. Але все ж у Радянському Союзі при всій жорстокості тоталітарного режиму знімав Ейзенштейн, писав Булгаков, Пастернак, Ахматова, Цвєтаєва, ставили Мейєрхольд, знімав Вєтров, список нескінченний.

Так, ми розуміємо і знаємо, чим закінчилися життя практично всього названого мною списку. Але він був. Була так чи інакше реальна опозиція. Вона, може, не мала впливу на владу, але були люди, які у себе вдома на кухнях говорили, що вони думають про Сталіна, про режим, були троцькісти.

Нічого подібного в Північній Кореї немає. Висловлюючись простою мовою, ми, йдучи в колоні і скандуючи якісь гасла, в певний момент, о 6 годині вечора, виходили з цієї колони і потрапляли так чи інакше в якесь своє особисте життя.

А в Північній Кореї з цієї колони не виходять. Ця колона і є життя. Ось у чому головний жах, парадокс, і ось в чому полягає головний злочин проти людини.

Тож ви думаєте, що герої вашого фільму, які змушені були грати ролі, не розуміли, що все це фейк?

Це не так просто зрозуміти, а, коли це вимовляєш, воно здається якимось доволі грубим і безапеляційним. Але вони не ставили це питання. Це суспільство, у якому ніщо не піддається сумніву. Вони народжуються в таких координатах і не мають уявлення про існування іншого.

Вони, в принципі, не уявляють, що є Україна, що там люди вийшли на вулицю та зрештою скинули владу, яка їм здавалася несправедливою. Я думаю, якщо розповісти про це північнокорейцю, він просто не зрозуміє, про що я кажу.

А що з телебаченням?

Ви жартуєте? У нас в номері постійно працював телевізор, тому що це хоч якесь вікно у зовнішній світ. Міжнародних новин так нема, я не бачив жодної. Світ там не існує. Там були невеликі сюжети з Олімпійських ігор і все. Все інше – це здравниці на честь вождя, нескінченні концерти з хоровими співами. 

На телебаченні реклама відсутня, але замість неї з певною періодичністю, десь кожні 30 хвилин, демонструється рекламний блок про вождів. Це якісь бравурні пісні з нескінченними натовпами людей, які біжать за вождями, махають руками. Ось такі рекламні паузи. 

А газети?

Отримати жодної інформації на прямо поставлене питання нашим супроводжувачам неможливо. Наприклад, "скільки у вас газет?" – чіткої відповіді нема. Але опосередковано ми розуміємо, що в Пхеньяні існує 2-3 газети. Я бачив підшивку газет у російському посольстві, тому можу відповідально сказати, що вони собою являють. 

Перш за все, газета завжди 4-аркушева. Люди старшого покоління знають: такими були газети в СРСР, нетовсті.

На першій сторінці завжди величезний портрет одного з вождів з невеликим текстом – гаслом. На другій сторінці – 4 портрети вождя. Вже він там стоїть з кимось. На третій, як правило, групові портрети вождів, а на четвертій – повідомлення про трудові звершення. І в самому кінці, в малесенькому кутку – інформація з-за кордону. 

Але що це за інформація? Впав літак, вибухнув завод, страйк десь, страшне пекло в світі. І так виглядають усі газети.

Ще такий цікавий момент: щоранку за цими газетами стоїть черга. Причому газету не можна використовувати як папір. У Північній Кореї це кримінально-караний злочин. Тож навіщо люди стоять за цими газетами, в яких нічого не написано, які вже десятиріччями виходять за одним зразком і які не можна використовувати навіть як папір.

Відомо, що в КНДР погодилися на співпрацю з вами за умови, що картину буде знято за їхнім сценарієм. Вам довелося знімати стрічку приховано. До цього ви розраховували зробити інший фільм?

Ні, я усвідомлював, що собою являє північнокорейська держава. Коли вони мені писали сценарій, у мене була можливість впроваджувати дещо, обережно направляти на те, що мені потрібно. Але я бачив сценарій, який дозволить мені зняти іншу картину…

Фільм про фільм? 

Ні, ця ідея народилася вже потім, в процесі роботи. Я розумів, що буду працювати в жорстких, обмежених рамках. Я хотів зробити картину, яка через всі ці сцени була б самовикривальною. 

Коли ми почали знімати, я побачив, що взагалі нічого не можна зробити. Настільки все було інсценовано і фальсифіковано, що жодної емоції неможливо було зловити. Оскільки ці інсценування відбувалися на наших очах, я в якийсь момент зрозумів, що це інсценування і є формою життя. Тоді ми почали фіксувати те, як вони конструюють цю реальність.

Отже, можливість зняти цей фільм – це прокол ваших супроводжувачів? 

Так. І нам допомогло, що в них було недостатньо технічної грамотності, щоб повністю розуміти, як працюють цифрові технології. Вони поселили нас в готелі і самі оселились у ньому. Тут вони встановили спеціальну монтажну кімнату, куди ми мали щодня здавати матеріал. Вони не розуміли, що ми їм не даємо можливості побачити весь відзнятий матеріал. 

Вони не завжди розуміли, коли ми знімаємо. Якщо камера увімкнена, то необов'язково має горіти червона лампочка, її можна просто вимкнути. Вони не розуміли, що камеру можна увімкнути та вийти з кімнати, а вона і далі зніматиме. Це нехитрі речі. 

Знімальну група фільму

Тобто люди, будучи співучасниками злочинів режиму, самі стали його жертвами?

Взагалі, так. Але, зрештою, і всі ці 3 вожді – жертви системи, яку побудували. Це як скорпіон, який сам себе вбиває жалом. 

Герої вашого фільму – що це за люди, хто вони насправді?

Жодної достовірної інформації у мене немає. І у мене є всі підстави сумніватися в тій інформації, яку я отримував з офіційних джерел. Єдине, що я точно можу сказати: так, сім'я ця фактично існує, тому що я бачив сімейний альбом. Бачив, що дівчинка росла в цій родині, у цих батьків.

Але побачити, де вона жила, я не зміг. Зазвичай за сімейними фотографіями можна зрозуміти достаток сім'ї, ким працюють батьки. Це за опосередкованими ознаками завжди прощупується. У цій родині зрозуміти це неможливо. 

У фільмі ці фотографії я поставив на початку. Вони всі практично зроблені на якихось фонах. Реальна дитина з батьками, і завжди підкладені якісь фони. Тобто зрозуміти, де, в якій квартирі, неможливо. Де вони живуть в реальності, я не знаю. Чи живуть вони постійно разом, я не знаю.

У мене є підстави підозрювати, що там люди живуть на підприємствах. Адже я бачив на території фабрики, куди нас возили знімати, бараки, де живуть співробітники цього підприємства. Так само я бачив приміщення в школі, куди нас не допускали і куди діти йшли строєм. Судячи з усього, вони там живуть.

Де ж і коли збираються сім'ї, може, там є окремі дні, - це все зона домислів. Тобі нічого не говорять, а те, що ти бачиш, тільки породжує питання.

А ви могли розмовляти зі своїми героями? 

Я-то міг, тільки вони зі мною не розмовляли. 

Боялись?

Ситуація наступна. Розмовляти потрібно через супроводжуючих. Я ставлю абстрактне питання: "Як справи на роботі?". Мені супроводжуючий каже: "Не відволікайте. Тато Зін Мі зараз зосереджено думає про щось своє". Все, розмова закінчена.

Гаразд, я не міг поставити запитання. Але я все життя знімаю документальне кіно і все життя спілкуюся з героями по всьому світу: від Гімалаїв до Зімбабве. І скрізь мене люди питають про щось, мільйон якихось питань. Тут я перебував тривалий час з людьми поруч, і вони жодного разу ні про що мене не запитали.

Чи відома вам подальша доля цих людей?

Коли виник дипломатичний скандал, і Північна Корея стала писати ноти протесту, мене офіційно російська влада звинуватила в тому, що я підвів північнокорейських товаришів. Радник Путіна Швидкой навіть виступив з офіційною заявою в "Российской газете", що я своїм фільмом підвів наших північнокорейських товаришів. І тепер їх можуть розстріляти.

І я задаюся питанням: що ж це у нас за такі товариші, якщо вони можуть когось розстріляти? Може, не треба дружити з такими товаришами?

Фактично, я не знаю, що з героями, тому що у мене немає їхніх контактів. І навіть якщо б були, це абсолютно очевидно, що неможливо нічого їм написати, зателефонувати.

Після того, як північнокорейська сторона зрозуміла, що влада Росії не має на мене ніякого впливу, тому що я виїхав з Росії (Манський живе в Ризі. - Ред.), вони стали намагатися вийти на зв'язок зі мною і заманити на якусь зустріч.

Вони пропонували мені навіть зустріч в Москві для переговорів або щоб я приїхав до Пхеньяна. З цього я роблю висновок, що раз супроводжувачі виходять зі мною на зв'язок, значить, вони на своїх робочих місцях. Ще вони писали, що за мною дуже сумує Зін Мі, з чого я роблю висновок, що все добре.

Все, що відомо про Північну Корею, це домисли?

Домисли - це те, чим я можу поділитися. Жодної інформації нема. Якщо я спитаю, сьогодні мені скажуть "тато вчитель", завтра - "тато космонавт". Тому я залишаюсь на рівні домислів.

Як ви думаєте, для чого створюється ця видимість щастя? Адже люди бачать, яке життя в їхній країні насправді…

Люди там нічого не бачать. Але це мій домисел. Ще один.