Через помилки в управлінні та дискомунікацію виникла проблема з мобілізацією, - публіцист та історик Мирослав Чех

Джозеф Байден ухвалив не просто рішення, а стратегічне рішення: йдеться не лише про гроші, надзвичайно велику суму – йдеться про ATACMS і про те, що США вже були напоготові, чекаючи рішення, останнього підпису, щоб відновити нормальні постачання артбоєприпасів і далі за списком. ATACMS – це надзвичайно важливо, це не просто про зброю, а про символічну зброю і про так звані червоні лінії Кремля.

По-перше, як ЗМІ повідомляють, щодо 100 ATACMS дальністю 300 км  рішення було вже ухвалено в лютому, приїхали до України в березні і вже двічі використовувалися українськими Збройними Силами для атак, між іншим, на аеродром у Джанкої, що дуже показово. Тобто ми розуміємо, що ATACMS мають же ж використовуватися на території України, у тому числі, звичайно, окупованій. Це означає, що в більшості використовуватимуться і в більшій кількості, тоді це означатиме, що росіянам у Криму буде дуже й дуже погано, чому ми можемо тільки радіти.

Але це не скасовує широкомасштабної війни. Зрозуміло, що травень, червень, липень будуть запеклими. Якщо ми беремо середньострокові стратегічні перспективи підтримки нас з боку ЄС і США, наскільки далеко будуть зараз готові піти в Брюсселі, в окремих столицях – у Берліні, в Парижі та у Вашингтоні.

Коли визначати, як далеко вони будуть готові зайти, треба тепер слухати Єнса Столтенберга, генерального секретаря НАТО, який заявив, що військові цілі на території РФ, а не на окупованих територіях України - це законні цілі для ЗСУ. Тобто все, що служить російській армії на території Росії, може бути ціллю атак з боку України.

Це дуже далеко ідуча декларація, якої ще пів року тому не було, так само, як заяви Єнса Столтенберга про рішення країн - членів НАТО про військову місію НАТО, яка має допомагати Україні.

Заява Єнса Столтенберга, коли в Америці не було визначено, чи буде допомога, чи не буде допомога, про те, що НАТО може перебрати на себе весь тягар допомоги Україні, а не формат «Рамштайн», що зразу американці спростували: ми тут лідер, нехай НАТО не сунеться. А це означало тільки те, що зростає роль Європи, європейських членів НАТО, які вустами і Макрона, але так само і Дональда Туска, треба сказати, і до певної міри Єнса Столтенберга, заявили, що може прийти в майбутньому така ситуація, що європейські члени НАТО переберуть на себе всю допомогу Україні. Що не може не радувати в контексті оцього, що ми бачили впродовж пів року в Америці.

Але зрозуміло, що забезпечення нашої оборони – це не лише про гроші. Це системи протиракетної оборони. Це системи «Петріот». Ми розуміємо, що відбувається: росіяни показали свою злочинну тактику. На прикладі Харкова – повністю знеструмити місто і після того намагатися перетворити його на пустку.

Одну батарею «Петріот», я так розумію, Німеччина передає Україні. На черзі Греція та Іспанія, в яких є «петріоти», вони забажали собі якоїсь посилені гарантії, фінансової компенсації з боку інших країн - членів НАТО. І так само одну батарею мають надати США. Тож коли йдеться про розбудову й забезпечення «петріотами» - це буде.

Літаки - я так розумію, ситуація ускладнилася просто підготовкою пілотів. Ну, на жаль, цей процес не відбувся темпами українськими. Умовно освоєння «хаймерсів» відбулося за три тижні, й уже готові були «хаймерси». З пілотами F-16 воно має тривати довго, тому що підготовка пілотів у штатному режимі – це 2,5 року, а по суті 5 років, а тут в Україні воно відбудеться за рік і 3 - 4 місяці. Пізно воно почалося, це так, натомість і так іде ударними темпами.

Іде ударними темпами, але все одно заповільно. Росія школить війська, готує додаткові ресурси – не лише живої сили, а технічні. Росія виставила собі на мету довгу, затяжну війну, і наразі вони є проактивними. Тобто вони виставляють агресію. Як тільки ми отримаємо ATACMS, ситуація може помінятися. Але всі були дуже занепокоєні, коли президент Макрон почав говорити про лінію фронту, яка може пролягти по Дніпру. Як зараз змінилося бачення того, що треба робити, і на що будуть готові піти наші різнопланові союзники, друзі?

Лякання тим, що Росія озброїлася до зубів і готова вже дійти до каналу Ла-Манш, якщо не буде об’єднання НАТО, посилення та відновлення спроможності європейських країн НАТО тощо, - це все вже позаду. Ситуація на фронті, як говорять українські військові й експерти, не така трагічна, як могло б здаватися. І, я так розумію, при всій моїй підтримці й усіх почуттях, які можна висловити, мешканцям Харкова, які кожного дня є ціллю терористичних атак з боку Росії, але взяти таке місто, як Харків - це, я так розумію і всі військові експерти говорять, потребувало б кількасоттисячної російської орди.

Авдіївку брало російське угруповання, яке нараховувало понад 80 тисяч солдатів, це їм забрало багато місяців. І навіть самі натівці говорять, що якби було постачання раніше артилерійських снарядів, то Авдіївка ніколи не була б узята. І Джейк Салліван про це сказав - а це ж наш провідний голуб миру в Америці, і він сказав, що якби США дали раніше допомогу, тоді Авдіївка не впала б. Але Авдіївка впала, і зараз ідеться про втримання лінії фронту.

Що я маю на увазі: зараз війна на виснаження. Насправді росіянам може здаватися, що вони перемагають, але це далеко не так, тому що і в американців, і в європейців так само є розуміння декількох чинників.

По-перше, війну на виснаження Росія не може виграти за визначенням, вона надто слабка в протистоянні з НАТО, тобто Європейським Союзом, США та Канадою, це однозначно.

Більше того – потенціал самої Європи і в оборонній сфері, і у військовій вже у вужчому розумінні, тобто і літаки, І артилерія, і самі збройні сили, військові тощо можуть протистояти Росії. Росії не по зубах буде умовна атака проти НАТО, вона воює проти України вже понад 10 років.

Питання в інтенсивності боїв. Зараз ми бачимо, що не спадає рівень інтенсивності, тільки поступово ще додається, хоча на деяких ділянках фронту просто пекло.

Це так. Потенціалом рівнятися не можна, війни на виснаження росіяни не виграють, це по-перше. Друге – довгострокові перспективи, і вже цей процес почався. Захід переключив свою увагу не тільки на забезпечення озброєнням, грішми України, але так само відновленням економічного й оборонного потенціалу України. Йде широка робота над тим, щоб відновити роботу українських оборонних заводів, виготовлення і снарядів, і всього іншого.

Із виступів американських чиновників можна зрозуміти, що зараз Америка і Європа будуть робити все, щоб Україна стояла дуже міцно на ногах. Тому передання ATACMS – це, звичайно, відштовхування російських літаків із КАБами. Але насправді йдеться про Крим, про Новоросійськ, про Чорноморський флот – тобто про забезпечення безпеки Одеси й чорноморського руху кораблів, щоб Україна мала відкрите вікно до експорту своєї продукції й імпорту продукції зі світу. Тобто щоб була економічно спроможною державою.

Військові цілі зараз – щоб Україна вирівняла лінію фронту й отримала спроможності, щоб завдавати таких утрат росіянам, що вони не матимуть можливості їх компенсувати. Зараз усі військові експерти говорять: росіяни мобілізують десь 30-40 тисяч військових кожного місяця, знищується десь 25-30 тисяч. Ідеться зараз про те, щоб їхні втрати були більшими за можливості мобілізації.

І третій чинник, який ми не можемо опускати, це те, що зараз американці вже прямо заявляють, і держсекретар Блінкен поїхав до Пекіна розмовляти з Китаєм і говорити: так, друзі, маєте визначатися – або ви підтримуєте Росію, тоді вам санкції будуть по повній програмі, вам почнуться проблеми, як тим, що підтримують агресора, або ви згортаєте допомогу.

Бо треба сказати – я не знав цієї цифри, а вона вражаюча, що 90% верстатів для виробництва і стволів, і танків, і снарядів постачається в Росію Китаєм, 70% ще якогось обладнання. Тому Джо Байден говорив із Сі Цзіньпіном і попередив, що ти приходиш до такого моменту, де ми вжиємо проти тебе всі засоби. І тому канцлер Шольц був у Сі Цзіньпіна, Сі Цзіньпін у травні збирається до Парижу приїхати поговорити. Це все напередодні Форуму миру.

З чим приїдуть спостерігачі з Пекіна до Швейцарії? Розуміємо, що росіян не буде, можливо, були б білоруси в якості спостерігачів, але наразі цієї інформації немає. У будь-якому разі цивілізований західний світ окреслюватиме свої параметри бачення не лише Формули миру, а й готовності підтримувати Україну, тобто це звірка геополітичних годинників.

Захід визначився. До Швейцарії приїдуть представники Глобального Півдня. Єдине питання - чи приїде Китай. Білорусь – то таке, при всій повазі до білоруського народу, звичайно. Чи Китай приїде, навіть спостерігачем, не учасником, – перемовини йдуть. Китай стоїть на роздоріжжі, чи він буде, чи не буде. Натомість там ідеться про Глобальний Південь.

Принципи, на яких може бути встановлено новий світопорядок і вирішена формула завершення війни в Україні, вже написано. Формула – це план президента Зеленського, де першим пунктом стоїть дотримання суверенітету й непорушності територіальної цілісності всієї держави. Це першим пунктом стоїть, решта є вторинним по відношенню до цього першого пункту, і перший пункт визначатиме все.

Тому росіяни стають на вуха, щоб торпедувати цей саміт, бо саміт, коли приїжджаєш і обговорюєш формулу президента Зеленського, то перший пункт – відновлення, звичайно, в кордонах 1991 року, а не 2022 року, де росіяни собі загарбали ще й Запорізьку й Херсонську області. Отже, тут визначатиметься все: або ти стоїш по цій стороні, або по тій. І тут не можна стояти між вашими й нашими. Формула Китаю, що можна бути посередником і йти Україні на якісь територіальні компроміси, недієва й не буде.

Німеччина потужно підтримує Україну, у питанні постачання «таурусів» є певна межа, яку німці не хочуть перетинати. Коли ми говоримо про авіацію, ми ще говоримо про F-16, а не про F-35. Питання окреслення рамки – це одна історія, а готовність дотримуватись і змушувати Росію до тієї чи іншої мирної формули – це трішки інше, на папері все виглядає дуже гладко.

«Атакамси», які на 300 км, уже приїхали, червоні лінії зруйновані. «Тауруси», звичайно, було б добре, щоб вони приїхали…

Це не закид - це демонстрація того, що можна говорити й закликати до одного, але за тим мають іти дуже конкретні, часом жорсткі дії.

Давайте тоді перегорнемо на іншу сторінку. Звичайно, всі мають допомагати Україні, крапка. Але є внутрішня ситуація, державна. В Америці при абсолютній наполегливості й повній віддачі президента Байдена забрало пів року в республіканців, щоб вони підтримали цю угоду, і то пів на пів було.

Насправді наскільки це було критично важливо: який значок мав президент Байден, коли підписував ці закони? Значок із прапорами Сполучених Штатів і України. Не Ізраїлю, не Тайваню чи всіма – тільки України, це було кардинальне питання. Що зіграло інакше.

Трамп і Джонсон – що там відбулося?

Трамп і Джонсон - зіграв Володимир Володимирович Путін. Тому що на початку лютого дав інтерв’ю Такеру Карлсону, де показав, що він роздає карти в американських виборах. І цей американський дипстейт плюс рейганівські республіканці, бо такі є ще. При тому три Майкі – голови комітету розвідки, оборони, здається, і закордонних справ палати представників, вони такі яструби рейганівські, то їм було дуже некомільфо, бо при них Владімір Владімірович говорить, кого американці мають обирати президентом. А ще говорить: нє, ну насправді нам краще, аби був Байден. Ну, це не з американцями такі ігри. Тому їх дуже сильно ламали.

І ця поломка відбулася блискучо, бо вдалося трампістам повалити вперше за 240 років Маккарті, спікера палати представників, що було просто нечуваним явищем. Тут допустили помилку демократи, звичайно, що підтримали це подання, не передбачивши наслідки. А потім почалася гра їхня з Джонсоном, щоб так само змістити з крісла спікера. Це не вдалося. Подейкують, різні чинники грали свою роль, говорять про те, що судові засідання самого Трампа показали йому, що може бути так, що він не буде кандидатом.

Я чув таку версію, що Дональд Трамп зрозумів, що він відіграв свою ізоляціоністську карту й вичерпав певні ресурси своїх електоральних симпатій і треба виходити ще на інше поле, що він має бути великим гравцем, а не проросійським діячем. Питання російської агресії проти України – це серйозно навіть для американської політики.

То ви добре думаєте про Дональда Трампа. Я трошки гіршої думки.

Я просто бачу поведінку Джонсона.

Джонсон справді хотів, щоб республіканці зберегли партійну єдність, але цього не вдалося.

Це як Стефанчук пішов би проти рішення президента Зеленського. Зрозуміло, що Джонсон не сам по собі Джонсон, спікер конгресу.

Він забезпечив собі підтримку Трампа, і після того голосування Трамп сказав, що він «наш хороший хлопець». Тобто Трамп підтримав Джонсона, треба сказати.

Чому?

Я думаю, що там дуже чітка ситуація була, і вона ґрунтується на такій дуже серйозній справі: ти отримуєш доступ до всіх розвідданих як спікер палати представників на брифінгах, майже президентську інформацію. А там чорним по білому стояло, сам Джонсон сказав, це вже напевно, йому сказали так: якщо не підтримає Україну, то треба буде наших солдатів, наших хлопців посилати до Європи захищати НАТО. А тоді відповідальність такої людини, яка знала, що будуть висилати на смерть американських хлопців і не надала допомоги Україні, хоч Україна героїчно протистоїть російській агресії, тоді відповідальність є карною – перед американським судом. Трампа доганяють за багато справ, між іншим і за 6 січня 2020 року, ніщо не забувається. Там громадянин іде до суду і давай. Тоді батьки тих хлопців, які загинули в Європі, бо їх треба було відіслати на якийсь фронт в умовній Литві, чи умовній Польщі, чи Естонії, і тоді Джонсону були б сказали: ти, чувак, мав можливість не допустити до цього, щоб мій син загинув, а ти це зробив. І що?

Українських громадян зараз перебуває в ЄС, і в Польщі зокрема, сотні тисяч, мільйони людей. Наше МЗС зараз висунуло ініціативу тимчасового ненадання консульських послуг до набрання чинності закону про мобілізацію. Можливо, варто було розпочати перемовини з деякими столицями ЄС, щоб допомогти Україні повернути своїх синів додому. Ця історія викликала дуже бурхливу дискусію. Можливо, якщо є механізми для повернення, варто було б застосувати їх?

Звичайно, що є механізми. Я не громадянин України, але я взагалі здивований дискусією про мобілізацію. Я трошки перебуваю в Україні й відчуваю настрої суспільства. У другій половині минулого року не було таких настроїв, що люди не розуміли, що потрібно буде мобілізуватись. Розуміли, що є держава, є потреби, одні на фронті вже два роки, потрібні резерви – все зрозуміло.

Натомість довкола проблеми мобілізації почалася політична гра. І це була гра паралельна – ви любите конспірологію, треба було прослідкувати:

чому питання мобілізації, яке не стояло в порядку дня обговорення українців, бо була довіра до ЗСУ повна й надалі є, чому ні сіло ні впало паралельно з тими проблемами з постачанням озброєння Україні, військової допомоги, фінансової допомоги почалися внутрішні проблеми протистояння, або конфлікту, між військовим керівництвом і політичним?

Та не було для цього підстав жодних. Говорилося «дай плани», «чому ти хочеш 400 тисяч призвати, а не 500», «а може, їх менше потрібно»... Хто ви такі, щоб це обговорювати? І це в політичну площину, в публічну площину перейшло. Це була безвідповідальність, перепрошую. І між іншим, безвідповідальність, яка виливається в зовнішні ситуації.

Я трошки знаю тих людей, які є в Польщі, в інших країнах – там є різний контингент людей: хтось приїхав раніше, хтось працевлаштувався, не здає українського громадянства людина, яка вже там працює, але хоче повернутися в Україну. Різні ситуації, мільйони різних ситуацій. Натомість ти різко сокирою вдаряєш, не розбираючи нічого. І насправді в дуже багатьох людей викликає сумнів, чи мені треба тримати зв’язок із такою країною. Там є десятки тисяч, сотні тисяч студентів, до 2025 року які взагалі не підлягають мобілізації, закон сам не вступив у силу.

А от Польська держава могла б сприяти, наприклад, Українській державі, якщо наша держава звернулася б офіційно до Варшави з проханням допомогти поставити на облік і повернути.

Та звичайно. Навіть віцепрем’єр-міністр, міністр оборони Косіняк-Камиш заявив позавчора, здається, що Польща готова сприяти на якійсь нормальній основі. В польському реєстрі ці громадяни України є – десь працевлаштовані, десь навчаються, їм надаються якісь права, пільги тощо. Україна звертається: чи у вас є такі громадяни, скільки їх є? - Польські служби кажуть: стільки-то таких-то категорій. - Добре, ми з вами будемо працювати над тим, щоб подивитися, скільки їх добровільно хоче повернутися до лав ЗСУ. – Кажуть: стількись хочуть, десятки тисяч. - Добре, то в порядку якому встановлюємо, що вони будуть переїжджати до нас? Ми їм забезпечуємо те й те.

Це є цивілізовані способи, а не в авральному порядку невідомо що. Тепер фотографія - що люди кинулися, не хочуть служити. Україна здобула абсолютне звання у світі сміливістю, єдністю й тим, що хоче захищатися.

Зараз цей образ руйнується з уваги на дії дивні, я так скажу дуже м’ягенько, дивні дії української влади, які не є діями нормальної бюрократичної системи.

Бюрократична система працює за своїми правилами, законами. Тут треба підготувати людей.

Інші країни були в шоці й казали: добре, ви вважаєте, що це потрібно зробити, ми вам хочемо допомогти в цьому процесі зробити за правилами. І люди знають, що їх чекає, а не образ «мати рідна, мене кинуть там в Авдіївку чи під Авдіївку, і там мене чекає смерть» – це неправда. Зараз пішла інформація Командування Сухопутних військ України, кажуть, що черги вишикувалися перед центрами комплектування. Черги. Тобто люди нормально ставляться до цього: держава сказала.

Соціологічне опитування дуже цікаво показує, що серед чоловіків призовного віку половина або готова добровільно вступати, або каже, як прийде повістка, то ми йдемо. Половина. Чоловіків. Готова сьогодні. Ну підійди до них у нормальний, цивілізований спосіб, не в такий спосіб, що тебе лякає. Ну навіщо, я не розумію цього підходу.