українське кіно

Найбільше українці хочуть комедій. Друге місце за симпатіями – історичне кіно. "Бронза" у мелодрами. Замикають першу десятку найбільш затребуваних жанрів кіно відповідно детектив і пригоди.

Натомість пригодницьке кіно, хай і з певним розривом, але все ж утримує друге місце в переліку тем, на які треба знімати фільми. Принаймні, так стояло запитання: "На яку тему зараз варто знімати кіно в Україні?"

Перше місце впевнено зайняло кіно історичне. Причому глядачі хочуть бачити на екранах кінотеатрів і телевізорів утілення як сторінок української, так і світової історії. Такий результат вимірювання глядацького запиту на жанри й теми, проведеного дослідницьким підрозділом групи StarLightMedia – StarLight Marketing.

На перший погляд, картина цілком зрозуміла й відповідає реальному стану речей. За жанрове кіно всюди, де є розвинена індустрія, масовий глядач платить гроші охочіше, ніж за авторське.

Хоча артхаус так само не на маргінесах, а давно має свою аудиторію, готову дивитися його на фестивалях – і теж платити за це гроші.

Нарешті, існує нішевий кінематограф, до якого належать фільми жахів, еротика й навіть порнографія: все це навіть має свої фестивальні майданчики й професійні нагороди. Але варто перекласти нормальні дієві практики на українські реалії – побачимо, що згадані результати свідчать передусім про очікування українців, а не від намірів національного виробника кіно їх втілити.

Почнемо з того, що Держкіно справді визначила стратегічний курс розвитку у напрямку жанрового кінематографу. На пітчинги вже подаються проекти, котрі претендують на ширшу, ніж постійні відвідувачі фестивалю "Молодість", аудиторію. І так, це "одноразове" кіно, перегляд на один вечір. Він може бути приємним або навпаки, проте зовсім не має стати приводом наступного разу не йти на аналогічний фільм того самого або іншого українського режисера.

Адже якою б відверто тупою не виявилася чергова американська комедія із жартами про туалет, геніталії, кишківник та сексуальну орієнтацію, наступна ідентична комедія все одно збере зал, і прийдуть ті ж самі глядачі. Люди хочуть, за їхнім же виразом, "тупо поржать".

А якою б передбачуваною не була історія кохання, ті, хто плакав над цією, запасуться хустинками й підуть на наступну. Якщо ж не поплакали – все одно підуть, бо раптом ця невдала, зате інша таки зволожить очі.

Проте подібне ставлення до жанрового кіно є всюди, де його знімають та показують. Хто забув – нагадаю: в СРСР касу робили не лише французькі комедії з П`єром Рішаром,  бойовики з Жан-Полем Бельмондо й сага про кохання білявої Анжеліки з Мішель Мерсьє.

Кіно власного виробництва, в тому числі – від українських студій, імені Довженка, Одеської та Ялтинської, теж не все провалювалося в прокаті й не мало успіху в телеглядача. Навпаки, стрічки Одеської студії навіть були певним гарантом вищої за середню якості.

А військові драми студії Довженка, попри зрозумілу заідеологізованість, усе ж не поступалися тим західним блокбастерам, до яких українці нині звикли. Й сприймають так, ніби в нас такого ніколи не було й не буде.

У період, коли виробництво фільмів у нас мало всі ознаки індустрії, хай з поправкою на особливості радянської доби, знімалися і комедії, і мелодрами, і драми, і історичні фільми.

Згадайте хоча б "Легенду про княгиню Ольгу" Юрія Іллєнка чи "Ярослава Мудрого" Григорія Кохана. Інакше кажучи, стандартний набір пропозицій був, хіба такі сегменти, як жахи й еротика, виникнути в радянських умовах, просто не могли.

Проблема дня сьогоднішнього – українці або відвикли, аби не звикли сприймати українське кіно як звичайне, повсякденне явище. А швидше за все – два в одному.

Звідси завищені, надмірні очікування й ставлення до мелодрами, як до потенційного лауреата Канського, Берлінського чи Венеційського фестивалів. Або – як претендента на "Оскара". Хоча кожен фільм – це лише фільм, котрий буде в кінотеатрах від двох до трьох тижнів, а потім за кілька місяців з`явиться в ефірі котрогось із телеканалів.

Українське кіно в Україні не має бути ексклюзивом. Від початку жовтня цього року запланована одна українська прем’єра, про що минулоріч годі мріяти – але й цього замало. Між іншим, у Європі таке кіно називається локальним, теж не витримує конкуренції з глобальним голлівудським. Що зовсім не означає процесу поглинання.

Навпаки, українці мали змогу, хай і в обмеженому прокаті, бачити стрічки, котрі в своїх країнах змогли обігнати по зборах Голівуд: французьке "Божевільне весілля" Філіпа де Шоврона, італійське "У чорта на рогах" Дженнаро Нунціанте, литовське "Занесло" Еміліса Велівса. Усе це – комедії, котрі справді можуть вважатися трошки розумнішими за "Нестерпних босів" чи "Шпигунку", та заразом – менш зрозумілим за межами країни – виробника.

У нас бажання глядачів дивитися свої комедії кардинально розходиться з можливостями виробників. Негласну монополію на кіно/телегумор утримує "Студія Квартал`95", і їхні фільми навіть при бажанні важко визначити зразком локальної, типово української комедії.

Звісно, "8 кращих побачень" зібрали в українському прокаті свій мільйон доларів, та на користь "кварталівців" й особисто на Володимира Зеленського давно працює центральне телебачення та зовнішня реклама, створюючи ефект упізнання.

Спроби когось іншого зробити комедію – це і "Ніч Святого Валентина" Володимира Лерта, і #Selefieparty Любомира Левицького -  попри старання команд вийшли не конкурентними. Продюсери визнають – жанр надскладний, розсмішити народ може не всякий, а той, хто вважає, що може, здебільшого помиляється.

Та й основи, тобто – сценаріїв, бракує. Бо українські автори можуть насмішити максимум постом у Facebook, й комедія як жанр кудись зникла передусім у літературі й драматургії.

З мелодрамами приблизно така ж історія. Українці якщо й беруться за любовну історію, фінал неодмінно буде трагічним, аж до загибелі персонажів. Принаймні, такі ідею приносять автори, й продюсерам вартує чималих зусиль, щоб умовити творця хоча б на обнадійливу для героїв кінцівку.

Сльози вичавити з цільової аудиторії вдалося дотепер хіба "Поводирю" Олеся Саніна – і то не завдяки любовній лінії за участю Джамали. Побіжний огляд підштовхує до висновку: очікування українців розходяться з можливостями тих, хто робить кіно в Україні. Принаймні, поки.

Але вихід є, якщо не забувати: серед бажаних тем лідирують історія та пригоди. Тому на історичному матеріалі цілком реально замісити пригодницьку комедію, любовну історію, гостросюжетну драму й просто, без витребеньок, пригодницьку історію, де є Герої, Героїня, Ворог, кохання, небезпека й неодмінно – наша перемога.