За останні місяці з'явилося безліч свідоцтв щодо нової мети політики Ердогана: він бачить себе новим султаном, який відродить колишню славу турецької імперії та відновить історичну справедливість, повернувши частину втрачених територій.
Це небезпечна гра, яка може призвести до фатальних наслідків як для самої Туреччини, так і для її сусідів (серед яких і Україна) та всього світу загалом.
Для українців риторика слова Ердогана звучать знайомо: подібні спічі про "відновлення історичної справедливості" ми чуємо з Москви. На практиці така політика реалізувалась в окупації Криму та частини Донецької і Луганської областей. Недарма Ердогана часто порівнюють з Путіним, підкреслюючи, що це одного поля ягоди.
Підготовка внутрішнього середовища
Імперська риторика Ердогана актуалізувалась на фоні наступу коаліції на іракське місто Мосул, захоплене два роки тому "Ісламською державою". Столиця нафтоносної Ніневії за новою доктриною Ердогана - несправедливо відібрана в турків територія.
У проурядових ЗМІ мусується думка про те, що якби ці землі не забрали, Туреччина мала б на початку двадцятого століття потужніші стартові позиції для свого розвитку і зараз посідала б набагато більш почесне місце в світовій ієрархії.
Та як і годиться кожному імперіалісту-стартаперу, Ердоган на початку відбудови "Великої Туреччини" подбав про безпеку на внутрішньому фронті. Невдалий військовий переворот влітку цього року (якого, можливо, й не було) призвів до реальної тотальної зміни курсу держави. Усі зачатки демократії успішно придушуються, вся влада концентрується в руках Ердогана.
Ті, хто міг би чинити спротив його політиці побудови нової Османської імперії, або кинуті за ґрати, або залякані, або втекли за кордон. Проведено чистку серед суддів, військових, поліції, державних чиновників, викладачів шкіл та університетів.
Днями заарештували головного редактора однієї з останніх опозиційних газет Cumhuriyet. Привід, як і для всіх інших випадків після спроби перевороту, один і той же - звинувачення в зв'язках з Фетхуллахом Гюленом, колишнім союзником Ердогана, а нині - його злісним ворогом.
Тепер, коли всередині країни все зачищено, Ердоган може спокійно реалізовувати свої зовнішньополітичні проекти. Підкріпити свою владу він планує шляхом зміни до конституції. Цілком лояльна йому комісія запропонувала зміни, які тепер мають бути схвалені на референдумі.
Якщо все пройде так, як задумано, президент отримає всю повноту влади. Це покладе край новій Туреччині, якою ми її знали з часів Кемаля Ататюрка.
"Батько турок" зробив свою батьківщину світською та парламентською країною, яка почала зближення з Євросоюзом та вступила до НАТО, а в зовнішній політиці сповідувала ізоляціонізм, що виражалося у формулі "мир вдома, мир закордоном".
Святкування ювілею республіки поблизу мавзолея Кемаля Ататюрка. Фото: Reuters
Ердоган же, судячи з його планів, бачить себе султаном нової Османської імперії, замість шляху в Європу надає перевагу регіональним проектам та готується відновити "історичну справедливість".
Ідеологія імперії базується на тезах турецького націоналізму, розбавленого ісламом. Втім, прямо критикувати Ататюрка він не наважується, але повільно підводить народ до думки, що не все так добре було за правління кемалістів.
Можна було б віднестись до імперських амбіцій Ердогана спокійно, списавши їх виключно на бажання сподобатись виборцям напередодні вирішального референдуму. Та дії турецької армії свідчать, що він і справді розширює свої володіння. Поки що - за рахунок слабших сусідів, Ірака та Сирії.
Перегляд кордонів
Ці дві країні з'явилися на світ після підписання Лозаннської мирної угоди, яку він критикує. Згідно з нею держава, яку очолювали кемалісти Ататюрка, в обмін на визнання свого суверенітету, пожертвувала частину своїх територій.
Зокрема, віддала міста Ербіль, Кіркук та Мосул новоствореній державі Ірак, а частину південних територій навколо Алеппо - новоствореній Сирії. Сьогоднішня турецька офіційна пропаганда подає це як тиск Заходу, який змусив Туреччину відмовитись від своїх історичних земель.
"Ми не щасливі через ці кордони. Наша територія, яка становила 2,5 млн квадратних кілометрів у 1914 році, скоротилася до 780 тисяч квадратних кілометрів дев'ять років потому, коли було підписано Лозаннську угоду. Ті, хто намагається ув'язнити Туреччину в порочному колі з 1923 року (коли було підписано Лозаннську угоду. - Авт.) хочуть стерти нашу тисячолітню історію в цьому регіоні", - сказав у одній із промов Ердоган.
Він у своїх виступах згадує кордони, які склались після так званого Національного пакту 1920 року, ухваленого парламентом младотурок. Фактично це були шість угод, щось на зразок плану перемир'я для розгромленої в ході Першої Світової Османської імперії.
На основі пакту уже намальована карта, яку широко тиражують лояльні Ердогану ЗМІ (а нелояльних у країні фактично не лишилося - журналістів або залякали, або кинули за грати). Також вона широко гуляє в соцмережах.
Ось так виглядає одна з карт Туреччини, які зараз тиражують тамтешні ЗМІ
Карта, як пише Foreign Policy, це навіть не територія Османської імперії, це Туреччина, "але трохи більша".
На ній до Туреччини доточили частину земель сучасних Сирії та Іраку (зокрема й згаданий Мосул), грецькі острови в Егейському морі, декілька міст в Болгарії та грузинське місто Батумі, а також часточку Азербайджану та Ірану.
"Туреччина - це не лише Туреччина. Не лише 79 млн громадян, але Туреччина несе відповідальність за сотні мільйонів братів у географічних областях, з якими ми сполучені через історичні та культурні зв'язки", - сказав Ердоган в одній зі своїх промов.
Гібридні вторгнення
Турецькі танки
Фактично Ердоган уже благословив вторгнення своїх військ в Сирію та Ірак. У Сирії турецькі війська з'явилися під приводом захисту місцевих повстанців-туркоманів, які здебільшого воюють зброєю з турецького "воєнторгу". Вони взяли під контроль територію Сирії, яка прилягає до турецького кордону і включає, зокрема, й поселення курдів. Далі Ердоган має плани на Алеппо, і там він дуже скоро стинеться лобом з Путіним.
Курдське питання - то окрема складна тема в історії Туреччини. Але для турецьких націоналістів воно має просту відповідь: це штучно вигаданий етнос, насправді ж це "гірські турки". Курди з такою інтерпретацією категорично незгодні, і це одна з причин, чому Ердогана не запросили до участі в коаліції, яка штурмує захоплений два роки тому "Ісламською державою" Мосул.
Читайте також: Столиця терористів. Чому "Ісламська держава" може скоро зникнути
Втім, він прийшов і без запрошення. "Вони говорять, що не передбачається входження Туреччини в Мосул. Чого б це? Ми маємо 350-кілометровий кордон з Іраком. Ми під загрозою. Ми будемо частиною операції", - заявив Ердоган.
Туреччина облаштувала в Іраку власну військову базу Башика (неподалік з однойменним містом, яке, за останніми даними, контролюють курди). Турецькі високопосадовці стверджують, що незважаючи на незгоду уряду Іраку в битві за Мосул беруть участь 3000 військових - місцеві "ополченці" які пройшли тренування під керівництвом турецьких інструкторів. Втім, відомо, що на базі Башика, окрім інструкторів, присутня військова техніка з Туреччини - артилерія, танки тощо.
Прем'єр-міністр Іраку Хайдер аль-Абаді та Ердоган весь час обмінюються жорсткими заявами. Іракський лідер говорив, наприклад таке: "Ми готові до них (турецьких військ. - Авт.). Це не погроза або попередження, йдеться про честь Іраку".
Ердоган же пропонував опоненту "знати своє місце". "Ти не моя контактна особа, ти не мого рівня. Неважливо взагалі, як ти кричиш з Іраку. Ти маєш знати, що ми зробимо те, що ми хочемо зробити", - сказав турецький президент.
Власне, саме через застереження Хайдера аль-Абаді США не запросили Реджепа Ердогана до участі в наступі на Мосул, хоча Анкара заздалегідь наготувала загони для місії.
Уряд Іраку не хоче бачити поруч зі своїми загонами сунітські бригади, треновані турками, які претендують на те, щоб встановити в Мосулі сунітську автономію та фактично зробити місто сателітом Туреччини.
Натомість з боку Іраку активну участь в наступі беруть загони шиїтів, натреновані Іраном і проти їх участі вже активно виступає Туреччина. Ердоган та його чиновники стверджують, що їхня мета - захистити місцевих жителів-сунітів (а їх у Мосулі більшість) від можливої розправи шиїтських бригад.
Як бачимо, Ердоган послуговується приблизно такою ж гібридною тактикою, яку використовує Путін.
В одній з нещодавніх промов Ердоган сказав, що "Туреччина не може лишатися байдужою до своїх родичів у Західній Фракії, на Кіпрі, в Криму та будь-де". За його словами, не можна "провести кордони в своєму серці", тож "ми нікому цього не дозволимо". Путін говорить про захист російськомовного населення, а Ердоган - про захист туркомовних.
Та на своєму шляху Ердоган буде один, бо його імперські плани йдуть врозріз із інтересами всіх можливих союзників - арабських країн, Ірану, Росії, США, Євросоюзу. Гра в одинокого всесильного правителя в умовах сучасного глобалізованого світу приречена на невдачу.