Події, що відбуваються в цьому огляді "осінніх" новодруків, цілком можна віднести до жанру альтернативної історії, адже в "офіційній" реальності такого просто бути не могло. Ані післявоєнного голоду в Україні, ані виборчих маніпуляцій в Америці, ба навіть людське кохання на все життя – річ в дійсності неуявленна.
І лише створені авторами художні образи – правдиві, актуальні, фактурні – роблять з будь-якої ретроспективи сучасне чтиво. Ну, і нагадують нам, що усе це - та сама правда життя.
Майкл Доббс. Картковий будинок. – К.: КМ-Букс, 2016
...Автор цієї книги - екс-радник Маргарет Тетчер і член палати лордів, який не лише розуміється на виборчій стратегії, але й знає всі на входи-виходи у Вестмінстерському палаці, а також тамтешні підводні течії, таємниці і секрети. Зрозуміло, що все це акуратно перекочувало в "Картковий будинок" Майкла Доббса, і не помітити такі речі просто неможливо.
Ні, викладена історія зльоту головного героя на мильній піні інтриг у цьому міжнародному бестселері не настільки відверта та різка. Все-таки, погодьмося, Англія, це американська екранізація грішить «вільним» перекладом мовою гангстерів, ще й реальні дівчата з "Pussy Riot" намагаються нею на прийомі в Путіна спілкуватися. Ну, а в контексті нещодавніх виборів у США роман англійського прозаїка, в якому розкриваються методи приходу до влади, більш ніж актуальний.
Так, наприклад, один з російських депутатів визнав, що будував за таким самим принципом свою виборчу діяльність, а Барак Обама жартома побажав, щоб саме так працювали у Вашингтоні, назвавши головного героя - опонента президента США - "хлопцем, якому багато що вдається". При цьому і згадані «принципи», і те що "вдається" - у героїв роману це зазвичай Підступи, стеження, збирання компромату на конкурентів.
Утім, найголовніше в "Картковому будинку" все-таки не політика, а драма стосунків, закамуфльованих під конфлікт поколінь. Які у консервативному суспільстві не дуже-то й різняться за жагою до життя, чи пак до влади. І всьому дійству автор роману знаходить відповідну чи то метафоричну а чи відверто публічну характеристику. Так, усмішка головного героя «нагадує ручку урни для попелу», а ціна в героїні, яку вона заплатила за успіх - це «домагання від низеньких чоловіків у вогненно-червоних підтяжках».
Кларісе Ліспектор. Час зірки. - Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
Напевно, найточніше про стиль та стилістику цієї авторки свого часу висловився відомий американський перекладач Григорій Рабаса. "Я був вражений зустріччю з рідкісною жінкою, - вигукував він, - яка виглядає, як Марлен Дітріх, а пише, як Вірджинія Вульф!". Хай там як, але стиль письма Ліспектор – справді легкий, нехитрий і, звичайно ж, пристрасний.
Утім, усе це, можливо, лише в українському перекладі, за що маємо дякувати перекладачу. Бо це не "містечкова" проза Бруно Шульца або Йозефа Рота – п’янка, екзотична і безумовно "колоритна" - хоч би які близькі були родинні зв'язки цих авторів з українськими корінням, а цілком "міська" і навіть "європейська»". (У 1940-х роках Ліспектор мешкала в Європі).
Насправді, це історія непримітної друкарки, "дівчини з південного сходу", розказана від імені юнака, який єдиний не помічає її ущербності, готовий дарувати їй квіти, парфуми і слова. Свінг його летючого стилю перетворює героїню снів у джазову "дівчину з Іпанеми" у виконанні легендарного Стена Ґетца (Станіслава Гаєцького, видатного американського джазового музиканта українського походження) і "кінематографічну" Амелі, яка безтурботно посміхається всім на вулиці, оскільки її все одно ніхто не помічає.
Пауло Коельйо. Шпигунка. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
Відомий автор адаптації реальності в зручну модель недільного чтива цього разу несподівано звернувся до теми фемінізму. Ну, і звісно, що вже від самого початку його роману все дійство має цілком "кінематографічний" вигляд - вояки сумлінно й показово розстрілюють арештантку, а офіцер робить контрольний постріл. У чому ж була її вина, як пояснює вона сама, найвідоміша зі шпигунок усіх часів та народів, ця сама легендарна Мата Харі?
"Я думала, що могла маніпулювати тими, хто хотів знати державні секрети; я думала, що німці, французи, англійці й іспанці ніколи не мали сили мені опиратися, а завершилося все тим, що зманіпулювали мною". Тобто чоловічій світ в історії шпіонажу, як бачимо, переміг, але насправді гору взяли жінки, бо їх карали вже за те, що вони жіночні, або,як каже героїня, "оскільки в більшості випадків моя провина полягала лише в тому, що я булла емансипованою жінкою у світі, керованому чоловіками".
Таким чином, у найновішому романі Паоло Коельйо белетризована історія відомої шпигунки виростає на своєрідний маніфест проти світу патріархального – на захист відроджуваного у "шпигунський" спосіб матріархату. І всі злочини головної героїні, усе її шпигунство і загалом будь-які дії на користь тієї чи іншої держави – це всього лише поширення пліток у салонах вищого світу, де вона оберталася.
І вся її "шпигунська" майстерність в інтерпретації автора – це перетворення бабських пліток на "секрети" і "державні таємниці", які Мата Харі поширювала заради чоловічої уваги, влади і грошей. І так само, як всі, хто звинувачував її в усіх "шпигунських" гріхах, врешті-решт покаравши на смерть, чудово знали, що нічого нового вона не розповідає. Власне, як сам автор роману, який лише нагадав нам про історію жінки, що прагла (і досягла) уваги у доволі вишуканий спосіб.
Ніколас Спаркс. Записник. – Х.: Віват, 2016
…Що й казати, картинку малювати автор цього роману вміє. А це ж головне, щоби в сучасного читача одразу образ вималювався, пейзаж склався, ситуація вибудувалася. Тож уявіть собі старого, який, наче Клінт Іствуд в "Гран Торіно", сидить біля вікна, затуманеного "подихом майже згаслого життя". Шарф, який сплела дочка на його день народження тридцять років тому, не гріє душу, бо наш герой не може зігрітися від часу, "коли Джордж Буш був президентом", а медсестри за спиною в будинку престарілих знай собі пліткують.
І застереження на початку оповіді недаремне – будь-які збіги з реальним життям випадкові, а імена, герої та події – витвір авторської уяви, бо таке мало з ким може статися. А саме – читання старого записника, що повертає усім іменам, героям та подіям несподівану силу, творячи з буднів старого справжнє диво, а з нашого читання чужої долі - Книгу життя минулих поколінь.
Звісно, це про кохання. Ясна річ, що романтики назвуть цю історію драмою, а циніки - трагедією. Передбачаючи це, герой не скаржиться, свідомий того, що міг би нам на потіху "наповнити скаргами й цирковий намет", а намагається повернутися, та й нас повернути до того самого місця, але багато років тому. Коли шарфи ще гріли, президентам вірили, а споглядання світу з веранди в жовтні 1946 року не було таким тоскним і гідним ностальгійної екранізації, як у випадку із "Записником" Ніколаса Спаркса.
Маргарита Хемлін. Дізнавач. – Х.: Фабула, 2016
Актуальний цей роман для нашого часу не лише тому, що він страшний і водночас страшенно цікавий. Просто написала його українка з Чернігова, будучи в статусі зірки нової московської журналістики 1990-х і знаковим персонажем з легендарної шпальти мистецтв в газеті "Сегодня". І свій роман вона так само компонує, немов захопливу історію епохи. І насамперед як гостросюжетне кіно. Що, додамо, притаманно її постмодерністському поколінню, в якому, наприклад, герой роману ще однієї зірки того часу, В’ячеслава Куріцина заробляє на життя тим, що "танцює кіно".
За часів, описаних у "Дізнавачі" Хемлін кіно зазвичай було героїчне. "Чапаєв", "Олександр Невський"… А сама вона, до речі, працювала ще й на телебаченні. Можливо, саме тому її роман це детектив, бойовик, загалом жанрово-містична картина сірої радянської дійсності післявоєнного зразка. Таким чином, у своєму творі історично правдивому і по-авторському суб’єктивному Хемлін одночасно (і дуже вдало) сполучує стилістику сучасного кінематографу в дусі фільму "Видок" з Жераром Депардьє і серіалу "Ліквідація" з Володимиром Машковим та історично-містечкову модальність одеської прози в стилі Ісака Бабеля.
Іноді буває важко розрізнити за місцевою, "південною" говіркою героя згаданого серіалу Давида Марковича Гоцмана і героя роману Хемлін співробітника міліції Михайла Івановича Цупкого. Біля якого, зважмо, і в кіно, і в романі, і в житті обов’язково стоїть місцевий, зазвичай малоросійський начальник. Який-небудь Свириденко Максим Прокопович, як у Хемлін, або суто "гоголівський" персонаж, начальник міліції з будьонівськими вусами Андрій Остапович Омелянчук в "Ліквідації".