23 лютого 1917 року у Петрограді почалася революція, яка призвела до знищення Російської імперії. Після повалення влади царя Миколи II радикальні зміни почалися в різних регіонах імперії. На українських землях революційний рух одразу став висувати національні гасла. Була створена Центральна рада, яка стала виступати як революційний парламент.
Для самої Росії Лютнева революція стала невдалою спробою вирватися з зачарованого кола авторитаризму. Спочатку революціонери, які повалили владу царя, висували прогресивні гасла, але потім замість них прийшли інші люди. І питання про демократію стало менш актуальним.
Хлібна революція
Зима 1917 року була складною для Російської імперії і особливо для її столиці Петрограда. Країна була стомлена від довгої війни, солдати хотіли додому, на загал відчувалась криза управління. У столичних магазинах постійно не вистачало хлібу і це стало останньою краплею, яка дала поштовх для початку революції.
Вже 21 лютого 1917 року (за старим стилем) у Петрограді почали громити хлібні крамниці. Натовп оточував пекарні і магазини. З криками: "Хлібу, хлібу" люди йшли по вулицях міста.
22 лютого цар Микола II виїхав з Петрограда до Могильова у Ставку Верховного головнокомандування. Перед від'їздом він отримав запевнення міністра внутрішніх справ Протопопова про те, що ситуація в столиці повністю під контролем. Саме від’їзд імператора відкрив можливість для посилення революції.
23 лютого антивоєнні мітинги почали стихійно переходити у масові страйки і демонстрації. Всього в той день страйкувало 128 тисяч людей. Колони демонстрантів йшли з гаслами "Геть війну!", "Геть самодержавство!", "Хлібу!".
У центрі міста сталися перші серйозні сутички з козаками і поліцією, що стало знаком початку революції в Росії. Рота лейб-гвардії відкрила вогонь по демонстранта, було 40 вбитих і більше 40 поранених. Після цього оточення царя і революціонери вже не могли йти на поступки. Питання про владу вирішувалось на вулицях імперської столиці.
27 лютого в Петрограді почалося збройне повстання робітників, а в ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет Державної думи (парламент Росії) оголосив, що бере владу у свої руки.
1 березня Тимчасовий комітет отримав визнання Великої Британії і Франції, що в тодішніх умовах означало міжнародну легітимність.
2 березня 1917 року імператор Микола II підписав Акт про зречення і указ про призначення князя Георгія Львова головою Ради міністрів. Династія Романових припинила своє існування.
Повалення царизму не було безкровним. Тільки в Петрограді з боку повсталих загинуло близько 300 людей. На Балтійському флоті було вбито близько ста офіцерів, які організовували опір революції.
Здавалося, що Росія отримала шанс на побудову демократичного суспільства, вільного від політичного авторитаризму. Однак, перебіг подій у революційному 1917 році довів, що такі очікування були марними.
Слабкий уряд Керенського
Тимчасовий уряд не зміг впоратися з революцією, яка тільки набирала обертів. За період його правління сталися кілька урядових криз: 3-4 травня, 3-23 липня, 26 серпня - 24 вересня 1917 року. У колишній імперії посилювалась економічна криза. Люди були незадоволені продовженням Першої світової війни та відсутністю вирішення земельного питання.
7 липня 1917 року новий склад уряду очолив представник партії соціалістів-революціонерів Олександр Керенський. На відміну від князя Львова він був більш радикальним політиком та був менш пов’язаний з царизмом.
Керенський займав також посаду військового і морського міністра потім він став ще й Верховним головнокомандувачем. Таким чином, врешті-решт Керенський мав майже диктаторські повноваження, але йому це не допомогло. Популярність глави Тимчасового уряду була серйозно зіпсована. Він не контролював ситуацію і з кожним тижнем це ставало все більш очевидним.
1 вересня, не очікуючи рішень Установчих зборів, Тимчасовий уряд своєю постановою оголосив Росію республікою. Формально революціонери таким чином відмежувались від імперської спадщини і почали рухатись до парламентаризму.
Однак радикальні ідеї вже надто захопили людські маси, які не хотіли чекати міфічних Установчих зборів і парламентського вирішення наболілих питань. На тлі слабкості Тимчасового уряду вагу набирали вуличні партії, які були налаштовані на збройний прихід до влади.
Альтернативним центром влади ставала тоді Петроградська рада робітничих та солдатських депутатів, яка мала більшу популярність, ніж Тимчасовий уряд.
7 вересня посаду голови Петроградської ради зайняв один з лідерів партії більшовиків Лев Троцький. З того дня підготовка до Жовтневого перевороту вступила у завершальну стадію, а Тимчасовий уряд приречено спостерігав за втратою своєї влади.
Поразка російських лібералів
Невдале правління Керенського є наочною ілюстрацією того, як ліберальні ідеї не знаходять свого місця в російській політиці. Керенський був європейським політиком, який говорив людям нормальні речі, але саме це відштовхувало від нього маси. Натовпу, який громив палаци та крамниці були потрібні вожді, а не лідери парламентських фракцій.
Схожа ситуація була в Росії у 1991 році, коли була певна спроба перейти на європейський шлях розвитку, але замість цього виникла нова авторитарна держава з імперськими амбіціями. Російські ліберали дев’яностих років багато в чому повторили помилки Керенського, бо не розуміли очікування людей.
Під час правління Тимчасового уряду було проголошено багато цікавих реформ. Зокрема, були ліквідовані релігійні, етнічні і станові привілеї і обмеження, встановлена незалежність суддів, надані політичні і громадянські права жінкам, введений восьмигодинний робочий день, створені арбітражні суди для вирішення виробничих суперечок; відновлена самостійність церкви; розроблений законопроект про вибори на основі загального виборчого права.
Однак попри такі радикальні перетворення соціальна база Тимчасового уряду звужувалася. Керенський втрачав авторитет в суспільстві і загубив підтримку навіть серед ліберальної інтелігенції і центристських партій.
Це дуже нагадує сьогоднішню ситуацію в Росії, коли ліберальні політики є глибоко непопулярними і не користуються підтримкою навіть серед потенційних власних виборців з «демократичними» очікуваннями.
Керенський пропонував гуманістичні перетворення, а виглядав кумедним диваком, який не розуміє, що хоче. В той же час революційна Росія 1917 року висунула велику кількість популярних лідерів, жоден з яких не був прихильником демократичних реформ. Хтось виступав за відновлення монархії та «русский мир» у його тодішньому вигляді, хтось пропонував диктатуру пролетаріату, хтось просто хотів масового кровопролиття.
Натовп підтримав радикалів і відправив на узбіччя історії російських ліберальних політиків. І це багато в чому нагадує сьогоднішній час, коли Росія прагне бути імперією і відкидає будь-які спроби розгорнути її в бік європейського шляху розвитку.