До 2014 року всі розмови щодо розбудови України закінчувалися порожніми словами про багатовекторність і подібною маячнею. Натомість, Майдан та війна знову підняли питання про те, яку ж Україну ми хочемо збудувати.
Й чим далі, тим більше вимальовується два проекти — скажімо так, етнічно-націоналістичний та космополітично-ліберальний. Й вже зараз очевидно, що обидва є нежиттєздатними й не відповідають реальній ситуації. То що ж потрібно Україні?
При цьому, давайте враховувати, що для більшості представників нинішньої влади існує, насправді один проект — клептократично-корупційний, який дозволяє й надалі заробляти на державному бюджеті та красти. Однак ми зараз все ж про ті паростки ідеологічного мислення, які все ж таки сформувалися за останні 3 роки. Отже, розпочнемо з етно-націоналістичного проекту.
Він достатньо простий. Грунтується на тій простій тезі, що Україна можлива тільки з українським змістом, чи то пак — Україна для українців. Тобто, бути українцем — це передовсім говорити українською та мислити українською, й бажано — бути етнічним українцем.
Він передбачає мілітаризацію суспільства, жорстку орієнтацію на внутрішні ресурси, певний ізоляціонізм в економічній сфері, якнайбільше блокування усього російського, в незалежності від сутності, примат держави над правами людини в ім’я перемоги у війні.
Стосується це й тих громадян України, які говорять російською. Їм в цьому проекті не передбачається звання повноцінного українця. Наша країна має стати антитезою до РФ, але для результату можна використовувати й аналогічні до російських методи, як то шпіонаж, диверсії, заборони, повну заборону на антиукраїнські виступи тощо.
Боротися треба в першу чергу за території, а не за людей, тому нас цікавить той-таки Донбас і Крим як територія України, а не люди, які їх населяють. Нація як вища форма розвитку має будуватися на етнічно-національному принципі.
Тепер розглянемо умовний космполітично-ліберальний проект. Його сутність в тому, що Україна має стати не стільки Україною, скільки вільною оазою Східної Європи, де знайдуть місце усі ображені з РФ, Білорусі, навіть Угорщини чи Польщі, які мають тенденцію до авторитаризму.
З точки зору лібералів, ми маємо суворо дотримуватися прав людини і не маємо право боротися з РФ, використовуючи симетричні заходи. Мовляв, Кремль треба перемагати силою демократії та віри у людину, боротися треба не за території, а за людей.
Ми маємо відмовитися від суто українського наративу і сконцентруватися на побудові суспільства рівних можливостей для всіх, без надмірної мілітаризації, з забороною утискання будь-яких ЗМІ, правом національних меншин на широку національно-культурну автономію, заохоченням міграції з будь-яких країн світу тощо.
Нація має бути виключно політичною, без будь-яких прив’язок до етнічно-українського контексту.
Що ж, якщо розібрати ці обидва концепти, то очевидно, що вони є неповними та нежиттєздатними. Маючи при цьому й правильні тези.
От розпочнімо з етнічного. Скажіть, а що, люди які говорять російською, є меншими патріотами? Наприклад, на фронті, де більшість солдат говорять російською, а найбільшу кількість втрат має Дніпропетровська область? Про те, що перші два вбиті на Майдані буди етнічно не українцями, ми й згадувати не будемо. Як і про те, що говорити про національність в країні, яка стільки разів була піддана Голодоморам, війнам, переселенням-заселенням тощо просто смішно.
Бо знайти чистого в етнічному сенсі українця в Україні буде дуже важко. Та й нема в цьому жодного сенсу — нереально побудувати на цьому якусь єдину націю. Ну не Польща ми, яка через Голокост та сталінські переселення німців та українців стала переважно моноетнічною.
Ми — багатоетнічна країна, і будь-які спроби звести все виключно до української етнічності приведуть, в кращому випадку, до шароварщини. В гіршому — до провалу всього конструкту “українська держава”.
Однак з іншого боку, Україна може відбутися тільки українською мовою. Не через якісь націоналістичні забобони, а просто через закони економічної конкуренції. Поруч — 140-мільйонна країна, яка теж говорить російською.
Вона потужніша суто кількісно, тому ми, якщо будемо говорити російською, в будь-якому випадку програємо їм конкурентну боротьбу. Але це аж ніяк не означає, що треба когось силоміць змушувати щось робити.
Варто вкладати в систему вигідних преференцій для українізації та змінювати систему освіти. Й в жодному разі не цькувати тих, хто говорить російською просто за сам факт цього.
З іншого боку, ліберали, які відмовляють Україні в українському вмісті, ніяк не хочуть зрозуміти, що будь-яка найбільш політично-космополітична нація має все одно мати певні ідеологічні маркери. Для України ці маркери очевидні — українська мова як головна ознака нації, політичне лідерство в регіоні, антиросійськість.
Не варто намагатися з українців зробити американців — це не реально. А спроби під час війни з підступним і цинічним противником гратися у прекраснодушність можуть призвести тільки до зайвих жертв. Система, яка має на меті тільки власне виживання й яка використовує демократію проти неї ж самої, не розуміє благородства. Перемогти її можливо тільки асиметрично.
З іншого боку, справді магістральною метою є побудова саме політичної української нації, яка має включати в себе всі народи, що проживають на наших теренах. Українська ідентичність в жодному разі не має мати нічого спільного з етнічним походженням. Українцем може бути будь-хто, хто приймає наш набір маркерів та цінностей.
Я вже не кажу про те, що досить скоро наша країна зіткнеться з нестачею робочої сили, яку потрібно звідкись брати. Й тому мігранти в нашій країні будуть, без варіантів. Просто потрібно створити умови, щоб вони розуміли куди й як їм прилаштовуватись, щоб ставати повноцінними частинами українського соціуму. І не, ставали принципово не асимільованими частинами, наприклад, арабського світу як у сучасній Європі.
Отже, до чого ми приходимо? До того, що нам нарешті варто визначитися з тим, яким шляхом йдемо й що хочемо отримати в сухому залишку. Бо неможливо побудувати, не розуміючи, що саме ти будуєш.
Раціональні зерна є в обох згаданих концепціях. Залишилося просто їх об’єднати, відкидаючи непотрібне й беручи до уваги важливе.