Субота, вечір, церемонія закриття Одеського кінофестивалю. Оголошують переможців і у якийсь момент у мене та колег ледь не відпадає щелепа. Кращою акторкою стає Ніна Антонова. Вона справді акторка, але проблема в тім, що цього разу вона ніде не грала.
Стрічка «Головна роль» була про неї саму, зафільмував її український документаліст і син Антонової Сергій Буковський. Робота, як на мене, заслуговує на усілякі компліменти, втім документалки на те і документалки, що у них показується реальне життя, тому рішення журі видалося, м’яко кажучи, злегка дивакуватим.
Якщо вдаватись до нашої улюбленої конспірології, то, вочевидь, члени журі на щось натякають, але на що? Можливо на те, що Ніна Антонова не була відвертою, а грала увесь фільм, дурячи глядачів? Або на те, що у всіх ігрових стрічках національної програми актори були настільки бездарними, що нагороджувати просто не було кого.
Особисто мені другий варіант ближчий, бо поки більшість українських лицедіїв переконливо зіграли б хіба когось на кшталт робота Вертера з «Гості з майбутнього». Пам'ятаєте: «Бе-ги в сво-е вре-мя, Ко-ля, я их за-дер-жу».
Щоправда, стрибнути у прірву остаточної зневіри та катастрофи нам не дають направду професіонали на кшталт Римми Зюбіної, Лариси Руснак, Станіслава Боклана, Ірми Вітовської та ще декількох прекрасних людей.
Але дружною командою грати у кожному фільмі вони не можуть, тому часто ми приречені дивитися на страшні кривляння та слухати карикатурну мову. Думаю, це одна з найбільших проблем нашого кінематографу, яка продовжує відштовхувати від нього глядачів.
Практично усі вітчизняні стрічки, що були показані на Одеському фестивалі, скоро вийдуть у прокат, відтак, шановні читачі, вважаю за обов’язок вас підготувати до цього випробування.
1. Окупація
Отже, клоунада номер один – фільм «Окупація», вона ж «Зрадник». Історія про режисера, який у радянський період зняв фільм про Холодноярське повстання; за це його оголошують зрадником, а фільм перемонтовують у «правильному» ключі.
Багато кінокритиків передчували, що нічого доброго з «Окупації» не вийде: стрічка знімалася довго, зі скандалами, чотириразовою зміною режисерів і в результаті вийшла чимось на зразок реконструкції подій у телевізійних шоу.
Що ж до акторської гри, то мені увесь час не йшли з голови «Сімейні мелодрами», а особливо насмішила сцена, де одна з героїнь говорить іншому героєві, що, мовляв, хоч ти і хороший актор, але я бачу, коли ти мені брешеш. Складалось враження, що автори самі втямили, що криве дитя вродили, але що зняли, те і показуємо.
2. Ржака
Та сама історія з комедією «Ржака». І тут страшенно шкода, бо задум стрічки та багато фраз дійсно вийшли дотепними. Дмитро Томашпольський вирішив стібанутися над колегами і зняв історію про пихатого режисера арт-гаусного кіно, якого викрадають злії люде і під тортурами змушують зняти комедію.
Мовляв, забембали ви своїми авторськими пошуками та фестивалями класу А, люди хочуть чогось веселого.
В «Ржаці» досить цікава картинка, так що у категорії «Кращі костюми» та «Кращі декорації» вона сміливо могла б претендувати на перемогу. Але усе це повністю нівелюється абсолютно балаганною і неорганічною грою, яка переходить у стовідсоткове знущання. Променем світла і добра був хіба Олександр Ігнатуша, талант якого пробивався всупереч усьому.
3. Стрімголов
Трохи краща, хоч і не на багато, ситуація у «Стрімголов» Марини Степанської. Фільм про хлопця та дівчину, які не можуть знайти собі місце у житті. Через цих персонажів режисерка показує ту розгубленість, у якій перебуває багато людей у сучасній Україні.
Він – талановитий, але нереалізований композитор з алкогольною та наркотичною залежністю, вона – розривається між еміграцією та коханням. Дідусь героя намагається боротися з незаконною вирубкою лісів і усе це на тлі доволі свіжого погляду на Євромайдан і війну.
Українська тут хоча б порівняно жива, зі сленгом, русизмами, але це все ще спроба, однак не хороший результат.
До того ж, багато діалогів просто неможливо було зіграти адекватно, стрічку навіть багато глядачів обізвало «жіночою». В сенсі сексистському, мовляв дівчата можуть робити лиш щось надміру сентиментальне, екзальтоване і відірване від реальності.
Ну от, приміром, героїня чіпляється до свого ще сонного хлопця з високопарними розмовами про тяжку долю українського поета, який виміняв талант на життя. Ймовірно, мається на увазі Павло Тичина, але хлопець хоче прокинутися, сексу і кави.
Спочатку я подумала, що ця сцена показує як ми часом невдало хочемо розповісти світові про наші трагедії, бо хлопець приїхав з Берліна. Але далі у фільмі діалоги тривають приблизно у такій же штучній манері.
4. Січень-Березень
Така стилістика не має жодного відношення до статі, а радше до світогляду, що і прекрасно довів Юрій Речинський у своєму «Січні-Березні». Фільм, здається, погано сприйняли і глядачі, і критики, хоча надії були великі.
У Речинського дійсно є талант, допомагав йому прославлений австрійський режисер Ульріх Зайдль, як на мене, стрічка дуже цікава візуально і саме це її рятувало, бо протягом усього часу герої не говорили.
Усе дно полізло разом із кепсько зіграними пафосними діалогами на кшталт «мама, мне плохо», «любви нет» і така вся інша «любовь-кровь». Ситуацію не змогла врятувати навіть прекрасна Лариса Руснак, яка, до речі, прийшла усім на допомогу у вже згаданому «Стрімголов».
5. Рівень чорного
Найхитрішим з усієї кінобратії виявився Валентин Васянович, який у своєму «Рівні чорного» просто не дав персонажам промовити жодного слова. Тому фільм, думаю, і був одним із фаворитів, бо ж поки актори мовчать, доти нам здається, що все йде непогано.
До речі, сценарію режисер теж позбувся, а це ще одне слабке місце вітчизняного кіно, а нема сценарію – нема проблем. Скоро панство зрубить цю фішку і німі імпровізаційні фільми стануть нашою національною «цікавинкою».
Щоправда, піду постукаю по дереву, бо у такий спосіб, без серйозної і детальної підготовки до зйомок, втрачається глибина і багатовимірність, про що, власне, і сказали члени жюрі після церемонії закриття ОМКФ. Запрошені кінематографісти з різних країн визначили українські стрічки як такі, що оставлять форму вище за зміст.
6. Припутні
Чи не єдиним фільмом, від якого особисто мене не судомило, були «Припутні». Режисерові Аркадію Непиталюку таки вдалося витягти з акторів життя, хоча багато з них були аматорами. Вони розмовляли справжнім, а не притягнутим за вуха, суржиком, не зривалися у театральщину та капусник.
Сам Непиталюк сказав мені в інтерв'ю, в принципі, не нову, але поки не всіма усвідомлену річ про те, що написані і промовлені українські слова – це не завжди мова, з її мелодикою та відтінками. Якщо цього не відчуваєш – вийде не фільм, а шкільна постановка.
Ну і насамкінець, глядачам показали дуже хороші короткометражки, в яких досить молоді режисери розповіли про нормальних людей, з нормальною мовою, їхні історії чітко розказані та переконливі. Тому, друзі, надія на українське кіно є, зрада тимчасова, а перемога попереду.
Автор: Лєна Чиченіна - арт-оглядач телеканалу Еспресо.