Переворот ГКЧП
Вранці 19 серпня 1991 року радянські громадяни дізналися з новин радіо та телебачення, що ними тепер керуватиме новостворений "надзвичайний комітет". Президента Михайла Горбачова було усунуто від влади, його доля була невідомою.
Новина про державний переворот не дуже здивувала громадян. Політична ситуація тоді була напружена. Радянський Союз розвалювався, незалежність проголосили Литва, Латвія, Естонія, Грузія. Президент Горбачов був зацікавлений у налагодженні відносин з Заходом, проводив ліберальну політику, однак не полишав намірів будь-якою ціною зберегти СРСР як єдину державу.
Горбачов запропонував союзним республікам укласти нову Союзну угоду, яка перетворила б Радянський Союз на федерацію чи навіть конфедерацію. Однак у радянському керівництві були люди, яким не подобався такий курс Горбачова, в якому вони бачили неусвідомлене намагання розвалити Радянський Союз.
Саме ці люди і створили в ніч на 19 серпня ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану). Вони спробували змінити ситуацію, зупинити курс на лібералізацію радянського суспільства і, на загал, відмовитися від головних принципів горбачовської перебудови.
У перші години після створення ГКЧП та вводу військ до Москви здавалось, що противники перебудови перемогли і незабаром нова залізна завіса відокремить Радянський Союз від цивілізованого світу.
Поразка путчистів
Однак, вже 20 серпня стало відчуватись, що ГКЧП не має суттєвої підтримки серед активної частини населення. Війська ввійшли до Москви, але не мали чітких наказів і просто стояли, очікуючи на розвиток подій.
В Україні ситуація теж була не зовсім зрозумілою. Представники ГКЧП завітали до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука і повідомили йому, що про надзвичайний стан у Києві поки не йдеться. В той же час вони розраховували на те, що Кравчук визнає переворот або просто буде змушений це зробити під загрозою застосування військової сили.
Кравчук у ці тривожні дні зумів показати усю свою дипломатичність та здатність до широкого політичного маневру. Він не засудив створення ГКЧП і в той же час не підтримав його рішення про усунення Горбачова.
Потім представники націонал-демократів докоряли Леоніду Макаровичу, що у своєму вечірньому виступі на УТ-1 він багато говорив не про політичну ситуацію, а про те, що "попереду зима" і до неї треба готувати господарство республіки.
Ввечері 21 серпня у Москві стало зрозуміло, що непевний у своїх діях ГКЧП програв боротьбу за владу, яка опинилася в міцних руках президента Росії Єльцина. Лідери ГКЧП були заарештовані, а міністр внутрішніх справ СРСР Борис Пуго покінчив життя самогубством.
Голосування 24 серпня
22-23 серпня політична ситуація у Радянському Союзі стала ще менш зрозумілою. Події у той час розгортались дуже швидко. Після поразки ГКЧП було вже важко просто повернутись до тієї ситуації, яка була станом на 18 серпня, тобто до спроби державного перевороту.
Президент СРСР Горбачов так і не міг чітко пояснити людям, чи знав він про наміри путчистів. Його популярність стала різко зменшуватись, однак він все ще лишався керівником союзної держави.
Президент Росії Єльцин, навпаки, за ці кілька днів отримав шалене зростання популярності, але не мав всесоюзних повноважень, щоб скористатись цією ситуацією. Він одразу після поразки ГКЧП почав казати, що все одно треба підписати нову Союзну угоду і зберегти єдину державу.
І от у цих складних умовах політичної невизначеності 24 серпня Верховна Рада проголосувала за вихід зі складу СРСР. Цьому передувало утворення несподіваної коаліції між комуністами та націонал-демократами. Комуністи тоді мали більшість у Верховній Раді і без їхньої підтримки було б фізично неможливо проголосити незалежність парламентським шляхом.
Вважається, що комуністи хотіли відокремитися від єльцинської Росії, яка тоді виглядала дуже антикомуністичною. Зараз важко зрозуміти, як це могло бути, але факт лишається фактом. Українські комуністи підтримали проголошення незалежності, бо тікали від можливого тиску з боку московських лібералів.
Союз на межі розвалу
Мабуть, що такі різкі кроки з боку Києва були неочікуваними для Москви. За один день виявилось, що усі розмови про нову Союзну угоду стають марними, бо зникає ключовий учасник таких переговорів.
Після проголошення Незалежності Україною учасниками так званого союзного процесу залишалися лише Росія, Білорусь та п’ять республік Центральної Азії. Грузія та країни Балтії висловили своє негативне ставлення до Радянського Союзу ще у 1990 році. Молдова, Вірменія, Азербайджан теж не планували далі брати участь у переговорах про продовження існування СРСР.
Однак, поки учасником союзного процесу залишалась Україна, у Москві ще була надія на збереження єдиної держави. Без України ситуація ставала комічною, бо з 7 учасників союзного процесу 5 представляли мусульманські республіки.
Після поразки ГКЧП та подій 24 серпня у Києві Радянський Союз ще протримався кілька місяців, але це була агонія смертельно пораненої імперії. Спроби Горбачова врятувати союзний процес були марними, бо позиція Києва не змінювалась. Республіка готувалась до референдуму 1 грудня, на який було винесено питання про підтримку Незалежності. В таких умовах балачки про нову союзну угоду не було з ким проводити.
Війна, яку відклали
Отже, силова спроба ГКЧП врятувати Радянський Союз від розвалу виявилась анекдотично невдалою. Позиції Горбачова та Єльцина теж були тоді далекими від агресивних. Росія восени 1991 року була надто зацікавлена у налагодженні відносин з Заходом і тому стримувала свої агресивні наміри.
Україна у 1991 році зуміла вискочити у своєрідне "вікно історії", коли була несподівана можливість мирного демонтажу СРСР. Певні сумніви щодо можливості мирного розв’язання суперечок все ж існували і навіть у 1992 році в українських ЗМІ час від часу виникали припущення про ймовірний силовий конфлікт з Росією.
І лише у 2014 році виявилось, що такий воєнний конфлікт все-таки стався. Історична доля на початку дев’яностих років зіграла у свою гру з Україною, відклавши битву за Незалежність на наступний період.
У 1991 році незалежність впала на Україну майже з неба і перші роки після цього святкування 24 серпня були надто офіційними. Народ спочатку не дуже розумів,що саме слід святкувати.
І от вже четвертий рік країна усвідомлено святкує Незалежність. Війна, яка дивом не сталась у 1991-1992 роках, прийшла потім і нагадала українцям, що свободу слід здобувати у боротьбі.