Фільм у прокаті з четверга, відтак кожен може піти до кінотеатру і оцінити його на свій смак. Але попереджаю, що «Рівень чорного» – робота глибоко авторська, експериментальна, що робить її складною для сприйняття масовою публікою. Втім, саме це водночас і є її сильною стороною у змаганні у номінації «Кращий фільм іноземною мовою».
Читайте також: 10 фільмів, за які Україна хотіла отримати "Оскар"
Разом із тим є певна іронія, бо жодного слова ви там не почуєте. Герої мовчать. Це, напевне, є величезним плюсом. Пізніше напишу, чому саме.
Валентин Васянович
Але перед тим мушу багато написати про самого режисера. Бо, судячи з усього, Валентин Васянович вигулькнув для широкої української публіки як Пилип з конопель. Між тим, на його рахунку – три ігрові повнометражки і одна документалка. Плюс – короткий метр. І, ясна річ, він був оператором та продюсером великого та страшного «Племені», якому так і не довелося поборотися за Оскар у 2014 році.
"Присмерк"
Моя улюблена його робота – це «Присмерк». Режисер поїхав до своїх родичів на Житомирщину і зафільмував їхнє повсякденне життя. Успіх документальної роботи полягає саме у харизматичних героях, з якими режисерові вдається знайти спільну мову. У «Присмерку» вони саме такі. Літня пані та її син.
Вона – вже зовсім не має сил, але однаково порається по господарству. Дає раду теляті, рубає дрова та голови куркам і вчиться їздити на велосипеді. Він – вже майже втратив зір, має важку хворобу, але навпомацки ремонтує усе на світі, грає на музичних інструментах і постійно обсварюється з матір’ю.
«Треба ж уключити шаріки там!» – каже він їй, коли героїня не розуміє, куди пхати залізяку у черговій ремонтній епопеї. «Не муч мене, раді Бога», – не витримує вона. «Ви мене ще хуже мучите. Ви мене все життя мучите!»
Ці діалоги, скажу вам, ледь не як у «Службовому романі». Скільки разів дивлюся – стільки сміюся. Але комічне тут гармонійно переплітається із трагічним. Обидва герої тримаються одне за одного, бо знають, якщо одного з них не стане – іншому буде вже зовсім не до сміху.
"Звичайна справа"
«Звичайна справа» – перший ігровий фільм Васяновича. У ньому мова йде про психіатра Толіка, у якого все погано. Робота не подобається, сім’я – таке собі, життя – біль. Одного разу він не витримує, лупцює пацієнтів і пише заяву на звільнення. Не так часто людині випадає шанс усе змінити, тим паче коли тобі за сорок. Але що потім робити з цією можливістю – питання інше.
У героя є друг, який втягує його у свої дикі авантюри. Сам він нормальної роботи не має, але здатен вигадати фантастичні речі. Наприклад, зібрати гівно з усієї України, кинути його у один з реакторів на ЧАЕС – хай воно кипить і виділяє метан.
«А метан – це газ. Газ ми закачуємо до труби, забезпечуючи економіку країни на багато років. А надлишок ми направляємо до Європи. За це приймають нас до Євросоюзу».
Як і в «Присмерку», тут є і комедія, і трагедія. Єдине, як на мене, що псує стрічку – це гра частини акторів. Ну, тут українське кіно не було б українським кіно. Але, попри це, головні персонажі – прекрасні, багатовимірні і показують вади нашого суспільства.
Толік, приміром, розмірковує про казки. Мовляв, англійські вчать багато працювати, французькі – бути наполегливими, а мене, каже герой, з дитинства вчили чекати дива. Ось так і живемо.
"Креденс"
У «Креденсі» головний герой теж нещасний. Звати його Орест, він музикант і живе у Львові. Життя це теж таке собі. Ореста складно назвати тюхтієм, він постійно каже те, що думає, за це і отримує стусанів.
У героя – скажена теща, яка хоче змусити його зробити дитину іншій своїй донці. І тут знову разом з долею персонажів описується доля країни. Лицемірство, обговорювання усіх за спиною і страх сказати в очі, накопичування мотлоху, щоб не дай Боже щось викинути. Ну і сакраментальне «Такую страну просрали». Це і у Львові буває, друзі.
Креденс – це, до речі, буфет для посуду. З ним носиться теща Ореста, вважає його сімейною реліквією і мріє ощасливити ним своїх дітей. Щоправда, у фільмі він постає якщо не злом, то принаймні носієм вже давно застарілого і навіть небезпечного мислення.
"Рівень чорного"
Тепер про «Рівень чорного». Головний герой – знову чоловік. Костя. Йому невдовзі виповниться п’ятдесят. Чи він щасливий – думаю, ви вже здогадуєтеся. Звичайно, ні. Він – весільний фотограф, дивиться на чужі свята, подекуди сумнівні, із сім’ї у нього лиш тато і кіт. Є коханка, з якою теж якось не все добре. Здається, що цей чоловік – справжній аморфний невдаха, який не може дати собі ради.
Але Костя – сильний. Костя зможе все перебороти. Це я пишу не для спойлера, а для того, щоб пояснити – фільм дає глядачам надію, а не топить у нескінченній депресії. Герой знає як змінити своє життя, бо у п’ятдесят воно тільки починається.
На прем’єрному показі «Рівня чорного» із залу вийшло кілька людей. Я почула обговорення групки жінок, які стверджували, що стрічка нудна. А сцена сексу у машині – неправильна. Бо хто при здоровому глузді займається цим у багажнику машини.
Направду, кіно не для всіх. Хоча, незрозумілим його назвати важко. Масову аудиторію воно відлякає швидше повільністю і відсутністю розмов. Експеримент же у тому, що головний герой – справжній. Він весільний фотограф і друг режисера.
Фільм ігровий, але базований на документальному. Валентин Васянович довго знімав Костю у його реальному житті, а потім переніс ці кадри на знімальний майданчик.
Звідси і відсутність діалогів. Режисер чесно зізнався, що непрофесійний актор їх би просто не подужав. А погана гра – вона як тарган у навіть найкрутішій страві у найпафоснішому ресторані. Їсти ви вже точно не будете. До речі, сценарію теж не було. А це ще одне слабке місце українського кіно.
Читайте також: 5 українських фільмів, здатних шокувати Оскар
Тому, з одного боку, Валентин Васянович усі ці ризиковані моменти просто обійшов, працюючи зі своїми сильними сторонами. Наприклад, прекрасною операторською роботою. Як результат, картинка у «Рівні чорного» не лише красива з естетичної точки зору, але і чуттєва та вдумлива.
Але це ще питання – боротися зі слабкостями чи просто робити їх непомітними. Тим паче, що саме для цього режисера, думаю, то не таке і складне завдання. Ну, то вже справа філософська.
Як і підтримка українського кіно. У вас є прекрасна нагода показати її, купити квиток на «Рівень чорного» і допомогти нашій індустрії. Або не купити. І далі жалітися, що кіно у нас таке собі.
Автор: Лєна Чиченіна - арт-оглядач телеканалу Еспресо.