«Хоча в законі російську мову не згадують, очевидно, що головною метою українських законотворців є максимальні утиски мільйонів російськомовних мешканців України, насильницьке встановлення в багатонаціональній державі моноетнічного мовного режиму», - так звучить зроблена 12 вересня заява МЗС Росії.
Кремлю не подобається прийнятий Верховною Радою новий Закон про освіту. Конкретно – пункт №7, який був наріжним каменем і для стурбованих реформою освіти активних українців.
У ньому зазначено, що в середній та вищій школах предмети викладатимуться виключно українською мовою.
Натомість у молодшій школі початкову освіту можна буде отримати також і мовами національних меншин. Прихильники такої норми до останнього пророкували в парламенті «зраду» й чекали від нардепів подлянку, яка все одно залишить шпаринку для всюдисущої російської. Цього не сталося.
І треба, за логікою парадоксу, визнати правоту МЗС Росії. Адже там розглядають подібний крок «майданної влади» як спробу, цитата, «здійснити повну українізацію освітнього простору країни».
Хочемо ми того чи ні, але згадане положення нового закону спрямоване передусім на дерусифікацію бодай освітнього простору. На мову повсякдення, яку чуємо на базарах та в маршрутках, поїздах й літаках не вплине жоден закон. Побутове спілкування громадян не регламентується в жодній країні. Натомість освіта має пропонувати українцям від Сходу до Заходу питомо українські смисли й контексти.
Читайте також: Реформа освіти: Що реально зміниться для дітей, батьків та вчителів
Єдиний прийнятний для цього інструментарій – українська мова. Зі змістовим наповненням шкільних та вишівських програм, особливо – в гуманітарній царині, ще довго працювати. Але мета нового закону – впорядкувати форму, яку треба надалі наповнювати актуальними змістами.
Якби українізація обурювала лише Росію, ми б не мали предмету для серйозної розмови. Зважати на думки з-за «поребрика» - себе не поважати. Відтак прокинулася інша, значно серйозніша проблема. Український закон про освіту в новому вигляді категорично не сприйняли Молдова, Румунія й Польща.
А Угорщина в своєму несприйнятті пішла найдалі. За особистою вказівкою голови тамтешнього МЗС Пейтера Сийярто угорська дипломатія буде перешкоджати Україні в реалізації важливих для неї справ на міжнародній арені.
Все можна виправити, отримати прощення й помиритися. Умова – накласти вето на закон, який не подобається Будапешту.
Показово, що Москва дочекалася протестів від інших й зробила свою заяву останньою. Так, можна не очолити хор обурених грубим порушенням прав людини, а лише додати свій голос. Та не варто забувати: Угорщина серед усіх найближчих сусідів України – найменш надійний, коли заходить про протистояння агресивній російській політиці.
Президент Угорщини Віктор Орбан зовсім недавно мав особисту зустріч із Володимиром Путіним, і російські ЗМІ повідомляють: у двох лідерів була відверта розмова про майбутнє. Звісно ж, Орбан бачить майбутнє своєї країни в тісній співпраці з Кремлем, про що заявляв не раз прямо, а частіше – непрямо.
З огляду на це нема гарантій, що ідею поставити мовне питання наріжним каменем зовнішньої політики Угорщини щодо України не підкинули друзі з Москви.
Обраний майже рік тому президент Молдови Ігор Додон не приховує комуністичних поглядів. Тому його реверанси в бік Путіна не дивують. А коли йдеться про Польщу, то маємо взагалі окрему тему. Якщо Будапешт шантажує Київ лише через закон про освіту, й дотепер, попри дружбу з Москвою, нічого подібного собі не дозволяв, Варшава не так давно поставила інший ультиматум.
Голова тамтешнього МЗС Вітольд Ващиковський заявив про необхідність визнати, цитата, «історичні розбіжності між Києвом та Варшавою». Вживши при цьому знамениту, багато разів тиражовану фразу: «З Бандерою ви в Європу не підете».
Останнім часом з боку спільнот, котрі позиціонують себе як патріоти, та від їхніх лідерів чується: доки Україна буде танцювати під дуду Заходу, коли перестанемо на всіх зважати й будувати українську Україну, скільки можна нав`язувати неправильні цінності тощо.
Проте одна справа – коли від Києва з боку Заходу вимагають хоч якихось реформ у обміне на фінансову допомогу. Погодьтеся, здебільшого з нашою владою не можна інакше, окрім як тиснути й бити доларом та євро.
Та коли на Україну починають давити, ще й з відкритими погрозами, аби ми на всіх рівнях відмовилися від власних шляхів у царині освіти й на догоду комусь заперечили власну історію – маємо зовсім іншу ситуацію.
Зі свого боку МЗС України цілком спроможне вимагати від тієї ж Польщі визнання окупації Реччю Посполитою частини питомо українських земель. Також ми могли б заявити про неприйняття тих національних героїв Польщі, котрі в різні часи віддавали неприйнятні для нас накази щодо утиску етнічних українців. Угорські війська під час Другої світової співпрацювали з нацистами, воювали на одному з ними боці й від цього українці теж чимало страждали.
Може, варто почати розмову про якісь репарації. І взагалі, Україна країна, штучно позбавлена різними окупантами державності на сотні років, має претензії не лише до Росії. Але за весь час Україна не дозволяла собі подібних категоричних випадів на адресу інших країн. Окрім, знову ж таки, Росії.
Простіше кажучи, українцям усе одно, якою мовою здобувають освіту за нашим кордоном. При цьому ми розуміємо: в Польщі українські студенти вчитимуть польську, в Угорщині – угорську, в Румунії – румунську. І так, хочеш жити, вчитися й працювати в Росії – іншими мовами користуватися в офіційному спілкуванні зась.
Так само ми лишаємо за іншими право мати власну історію й своїх національних героїв, якими б суперечливими ті б не були.
Тож коли лунають подібні претензії, дуже хочеться почути, як МЗС України на це відповість: «Не ваше діло!» Ну, звісно, не в такій манері. Дипломатичніше.