На відміну від фізики або хімії, де ті чи інші явища відбуваються незалежно від нашої волі, а ми як спостерігачі намагаємося зрозуміти їх логіку і сформувати відповідні закони, з економікою все геть інакше. Вона є повністю похідною від людей, тож, змінюючись, ми тим самим коригуємо відповідні економічні «закони».
Довгий час економісти нехтували цією особливістю, вирішивши, що людина як економічний суб’єкт є передбачуваною, тож її економічну поведінку легко конструювати відповідними формулами. Ніби ми дивимося на ціну товару чи послуги, оцінюємо їх корисність для себе і приймаємо на базі раціональних аргументів рішення – витрачати чи зберігати, купувати чи забагато коштує.
Ця теорія добре сприймалася, бо насправді ми заднім числом майже завжди можемо пояснити, чому прийняли те чи інше рішення. Але найчастіше це такий собі філігранний самообман, бо справжні причини нашого вибору і поведінки часто лежать у підсвідомому.
Я просто хочу задоволення, влади, сексу, визнання, просто боюся – хіба люди зізнаються собі в таких речах?
І ось в останні десятиліття в економіку прийшли ті, хто вивчав психологію, і запитали академічних економістів: «Це все чітко й струнко, але хіба справжні люди поводяться так?».
В 2002 році психолог Даніель Канеман, не маючи базової економічної освіти, став нобелівським лауреатом, ніби символізуючи необхідність перегляду усталеного порядку речей, при чому перегляду від самого початку, від самих основ – від економіки окремої людини.
Поведінкова економіка не надто подобається прихильникам складних досконалих математичних конструкцій. Адже замість чітких побудов тут часто відбувається «намацування» певних неочевидних закономірностей людської поведінки, з подальшим їх використанням для провадження економічної політики.
В 2015 році Ангус Дітон, ще один поведінковий економіст, отримує «нобеля» за дослідження «споживання, бідності й добробуту». Разом із Канеманом він вивчав зв’язок задоволення людини життям із рівнем доходів.
Виявилось, що така залежність таки існує, проте до певної межі, за якою додаткові заробітки вже не приносять щастя.
Також дослідження Дітона змушують переглядати стратегію допомоги бідним країнам. Виявилось, що перспективніше інвестувати в освіту й інфраструктуру, ніж надавати пряму матеріальну допомогу, яка часто консервує бідність.
І ось нині в 2017 році Річард Талер стає черговим поведінковим економістом, відзначеним найвищою винагородою. Він досліджував, як наша обмежена раціональність, соціальні уподобання та відсутність самоконтролю впливають на стан ринків.
Це ті самі бульбашки, які надуваються і лопають в наслідок наших «всі побігли, і я побіг» чи «я так відчуваю». Нерухомість, акції, споживчі кредити, криптовалюти, - багато на що ціна й попит формуються нашою імпульсивністю і нераціональністю. Але що з цим можна вдіяти?
Талер показує, що прямі вказівки і заборони діють погано. Люди люблять приймати рішення самі. Або ж принаймні вважати, що самі їх прийняли. Та наскільки незалежними є наші рішення? Підштовхування до тієї чи іншої поведінки є сценарієм економічної політики, в якому мета досягається м’яко – людина гадає, що це було її власне рішення.
Талер так і назвав одну із своїх книжок словом «nudge», що у перекладі означає легке підштовхування. В Великобританії при уряді Девіда Кемерона існувала група радників, які впроваджували в життя ідеї поведінкової економіки, схиляючи громадян до сплати податків, працелюбності, заощадливості та інших бажаних проявів економічної поведінки. Талер був у цій команді науковим радником.
Читайте також: Не нудний економіст. Все, що відомо про нобелівського лауреата з економіки
Спробуємо пояснити, як це працює на практиці. Уявіть, що є група людей (співробітників, колег чи друзів). І ось ви маєте намір спонукати їх до певної поведінки. Припустимо, це участь у якомусь заході. Люди нібито й не проти, але не дуже то й за.
Якщо ви опитаєте їх із пропозицією брати участь, то з великою ймовірністю не зустрінете палкої ініціативи. Але уявіть собі інший варіант. Ви кажете, що всі ці люди записані на захід і мають можливість взяти участь, але так само вільно вони можуть і відмовитися, проте про відмову потрібно повідомити додатково.
В ситуації неоднозначного вибору люди часто не можуть визначитися і уникають того чи іншого рішення.
Але тепер це буде означати, що вони «в грі», якщо свідомо не скажуть «ні, мене не буде». Тобто, зробивши базовим бажаний вам варіант, і надавши можливість відмовитися від нього, ви й здійснили те саме «підштовхування».
Багато уваги Талер приділяє нашому сприйняттю виграшів і втрат. Виявляється, що програші й втрати є набагато болючішими за перемоги і виграші. Умовно кажучи, розчарування від втрачених ста гривень в середньому приблизно дорівнює радості від знайдених двохсот.
Це пояснює, чому не такий великий відсоток людей стає підприємцями чи береться за діяльність із високим ступенем непрогнозованості, адже переживати втрати більшості з нас є надто складно.
Психологи давно казали, що люди набагато краще сприймають те, як доноситься інформація, аніж те, що саме говориться. Тож ми живемо у світі відчуттів, емоцій, віримо в торгівельні марки і короткі ємні слогани, купуємося на обгортку чи думку авторитетів. Але вперто продовжуємо вважати себе раціональними істотами, що роблять свідомий вибір, надаючи поведінковим економістам неймовірний простір для досліджень, які згодом повернуться в наше життя новітньою економічною політикою.
Олексій Геращенко, економіст. Автор книги "Економіка ХХІ"