Переговори між Волкером і Сурковим тривають, і часом є відчуття, що вони можуть тривати вічно. Вони можуть постійно зустрічатися в Белграді, і ми не будемо знати, про що ж вони домовляються.
Початково це нагадує історію з Вікторією Нуланд, котра була попередницею Волкера, будучи спеціальним представником президента Обами. Кремль запропонував піти на поступки з Мінських домовленостей, і головною поступкою з боку Росії було повернення Україні, в кінці процесу, східного кордону, щоправда, лише тоді, коли лідери ОРДЛО отримають право визначати склад прикордонних військ.
А це не поступка, це фактичне порушення умов Мінських домовленостей, які передбачають повернення кордону по завершенні процесу. Отож, Сурков у такий спосіб перевіряв, наскільки Захід готовий піти на компроміс з Росією на її умовах, і він почав робити подібні речі з Волкером.
Він наполягав, щоб вони сфокусувалися на виконанні Мінських положень як на реальній цілі, а не, як заявив Сурков, на «київській інтерпретації того, що там відбувається». Потім Сурков почав говорити про «федералізацію» та «нейтралітет» України. Але ці два терміни – «федералізація» та «нейтралітет» - навіть не фігурують в Мінських домовленостях.
Отже, гадаю, що Сурков робив до цього часу таке: насамперед він перевіряв, що стоїть за американською позицією, силу американської позиції та готовність Америки поступитися. До цього часу йому не вдалося в цьому досягнути успіху. Зараз питання наступне: який месидж він передасть президенту Путіну, які можуть існувати можливості для зміни російської позиції. Курт Волкер чітко, від самого початку, дав зрозуміти: «Ми наполягаємо, перш за все, на повному виконанні Мінських домовленостей, ми наполягаємо, говорячи іншими словами, на тому, що Росія забереться геть з Донбасу.
І як тільки стане зрозуміло, що ви бажаєте забратися геть, ми спробуємо допомогти, ми знайдемо засоби для збереження вашої репутації, аби Росія могла легко вийти звідти. Але спочатку має бути прийнятим рішення про те, що ви збираєтеся вийти».
В мене часом закрадається таке відчуття, що війна на Донбасі має ознаки так званої режисури, і ми розуміємо, що Кремль її використовує в своїх інтересах задля проведення тих чи інших внутрішніх змін в Україні.
Так, до певної міри. Я зрозумів вас. Мета Росії на Донбасі – не Донбас. ОРДЛО становить чотири відсотки української території. Ця територія була зруйнована в результаті війни, а також внаслідок того, що звідти на російські підприємства вивезли промислові активи.
Основна ціль утримування даної території – дати Росії можливість домогтися загального врегулювання, насамперед із Заходом, питань щодо майбутнього України в цілому. Досі вони вели боротьбу протягом чотирьох років від початку війни, і не досягли в цьому успіхів.
Вони не досягли успіху в дестабілізації України, Україна на сьогодні не розпалася, Україна у багатьох відношеннях є набагато сильнішою ніж була в 2014 році. Вони не змогли домогтися від Заходу відмови від його основної позиції, яка полягає в тому, що Україні повинні дозволити самій визначати своє майбутнє.
Це не повинно узгоджуватися за спиною України, незалежно від того, які спеціальні домовленості були узгоджені стосовно Донбасу, Україна повністю зберігає свій суверенітет та незалежність. Отже, протягом чотирьох років Росія вела там боротьбу, і нічим не може похизуватись, нічого позитивного для себе вона не реалізувала. Росія зараз знов хоче досягнути того, що вона хотіла в 2014 році.
Вона хоче досягнути домовленості з Заходом, яку би була змушена підписати Україна, за якою Україну зобов’яжуть до нейтралітету, тобто йдеться не просто про невступ України до НАТО, а й про повне зняття питання українського вступу до ЄС, також це означає, що український напрямок політики щодо Євросоюзу буде залежати від Росії, а Росія зможе застосовувати право вето.
А стосовно так званої «федералізації», це ж не має нічого спільного з тим, що означає поняття «федералізації» в Канаді, Сполучених Штатах, будь-де, звісно ж, не в Росії, - це означає право вето лідерів ОРДЛО, які безсумнівно діють як маріонетки Москви. Саме це, як і раніше, є основною метою. І вони хочуть, щоб Захід з цим погодився.
Коли Кремль не знає, що робити, або йому не вдається досягнути свого, він піднімає градус ескалації, або починає грати на чужій ескалації, як ми можемо побачити, наприклад, у ситуації з Північною Кореєю.
Вочевидь, це стосується не тільки Північної Кореї, а й будь-яких інших країн. Росія намагається продемонструвати Заходу, що будуть застосовані засоби покарання за невизнання російських інтересів в Україні.
Це основна причина, на мою думку, чому Росія втрутилася і натворила шкоди у внутрішній політиці Сполучених Штатів, Великобританії, Франції, а зараз і в Іспанії. Навіть не стільки через те, що вони хочуть поставити при владі ту чи іншу людину, чи певний політичний блок, а для того, що вони хочуть показати: «ми можемо завдати вам значного клопоту, якщо ви не будете сприймати нас серйозно».
Північна Корея - це дуже складне питання. Мої підозри щодо цього такі: Росія намагається показати Сполученим Штатам, що якщо їй не дозволять брати участь у вирішенні питань на її власних умовах, то вона загострить проблему.
Мовляв, ви можете не любити Росію, але ви не можете дозволити собі ігнорувати Росію, відтак повинні брати до уваги інтереси Росії. Мовляв, Росія є, подобається це вам чи ні, важливим і ключовим гравцем не тільки в Європі, а й на Середньому Сході, і будь-де у світі.
На вашу думку, в цьому згаданому сценарії звільнення тимчасово окупованих територій українськими військами, на що могла би наважитися Росія, на що би вона могла не наважитися? Ми розуміємо, що Кремль завжди чекає на так званий casus belli, причину, щоби підняти рівень ескалації.
Так, безсумнівно. Як відомо, з самого початку цього, якщо подивитися на загальну дислокацію російських військ, починаючи від кордону країн Балтії, далі вниз до Білорусі, то, рухаючись вниз до Чорного моря, бачимо оточення України.
Я припускаю, якби Україна думала про військове рішення питання ОРДЛО (із застосуванням збройних сил, щоб розгромити бойовиків в Донецьку та Луганську), відповідна реакція не була б симетричною, вона була б значно масштабнішою.
І хоч це й обійдеться Росії дуже великим коштом, боюся, що за такого конфліктного сценарію існує висока ймовірність того, що навряд чи Україна переможе. Що трапиться після того, це вже інше питання. Якими будуть політичні наслідки цього – це інше питання. Але військова логіка, як і раніше, дуже проста.
Росія вже більше не має можливості просуватися вперед у військовому плані, застосовуючи гібридні тактики, які вона використовувала в 2014 році. Боягузтво "ополченців" та низька інтенсивність подібного роду військових небезпек означають, що українські війська можуть себе захистити і отримати перемогу над силами "ополченців", навіть якщо вони певною мірою підсилені росіянами.
Натомість у випадку повномасштабної війни Росії проти України, військова логіка підказує, що Україна була би розбита. Але в тому разі, якби Україна зазнала поразки, після того, як її війська би були оточені і частина їх була би знищена, постає питання, а що ж буде далі?! Було би безвладдя, яке не відповідатиме інтересам Росії, а значна кількість людей долучилась би до того, що українці вміють чудово робити – до ведення партизанської війни.
Тож українські спеціальні війська не обмежилися би цією війною лише на території України. Вони б шукали шляхи, щоб завдавати удари і в Бєлгороді, і навіть у Ростові-на-Дону, і, звісно, в Криму. Вони б не переймалися наслідками, які на них чекатимуть, якщо буде зруйнована незалежність України, - вони вели би повністю інший вид війни з українського боку.
Це буде погано для України, але також це буде погано і для Росії. Насправді, якби трапилась подібна ситуація, це б вплинуло і на руйнацію міждержавного порядку в Центрально-Східній Європі. Модель ситуації, якою переймається Росія – це Чечня 90-х. Щоб знищити Чечню, вони мали її цілком зруйнувати.
Але Україна є значно більшою за Чечню, у вас більш як 40 мільйонів населення. Україна на кожному окремо взятому рівні є більшою, більш розвиненою, і є набагато серйознішою проблемою, ніж Чечня. З чим же ми би після того залишились, я не знаю. Але скажу, чого точно не буде після цього.
Не буде нормалізації відносин між Заходом і Росією, не буде повернення Росії до Європи, не буде приходу до Росії з метою ведення бізнесу провідних енергетичних компаній, італійських, німецьких чи французьких. І тоді ми опинимось у цілком іншому світі.