18 квітня президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган зустрівся з Девлетом Бахчелі - головою Партії націоналістичного руху, молодшого партнера ердоганівської Партії справедливості і розвитку. Останнім часом Бахчелі активно "топив" за проведення дострокових виборів орієнтовно на серпень цього року (за Конституцією свято народного волевиявлення мало відбутися у листопаді 2019 року). Після зустрічі Ердоган, який до цього активно заперечував ідею проведення дочасних виборів, повідомив: вибори відбудуться навіть раніше, ніж пропонували націоналісти – 24 червня 2018 року. Втім, такий поворот зовсім не став несподіванкою для всіх, хто слідкує за турецькою внутрішньополітичною кухнею.
Султанат Ердогана
Прийшовши до влади у 2002 році як багатообіцяючий реформатор і ліберал, що зумів на початку забезпечити неабияке зростання економічних показників, Реджеп Ердоган досить швидко взявся за впровадження авторитарної моделі. Спочатку він спромігся завдати нищівної поразки військовим, які з часів Кемаля Ататюрка виступали гарантом світського прозахідного курсу країни. Сотні генералів та вищих офіцерів були звинувачені у спробі повалити владу і опинилися за гратами.
Невдала спроба путчу 2016 року запустила маховик репресій проти всіх незгодних. Близько 40 тисяч людей було заарештовано, сотні тисяч запідозрених у нелояльності – внесено у чорні списки, позбавлено роботи і можливості виїзду за кордон. Масштабні чистки відбулися в армії, правоохоронних органах і судах. Встановлено жорсткий контроль над школами, університетами та медіа. За найменшу спробу критики журналістам загрожу звільнення, а ЗМІ – закриття. Депутатів позбавили недоторканності, зробивши нечисленну парламентську опозицію ще безпораднішою. З липня 2016 року країна продовжує жити в умовах надзвичайного стану.
Закрутивши гайки, Ердоган в квітні минулого року провів референдум з приводу змін до Конституції країни. В результаті плебісциту, Туреччина офіційно стала суперпрезидентською республікою. Відтепер голова держави одноособово призначає всіх міністрів та інших керівників, має вирішальну роль у призначенні суддів. Виконавча влада виводиться з підзвітності законотворцям. Та й взагалі, роль парламенту стає чисто декоративною – зокрема, президент отримає право видавати декрети, що мають силу закону. А також блокувати будь-які незручні ініціативи парламентарів через застосування права вето.
Вступити в силу ухвалені на референдумі поправки мають з моменту проведення наступних виборів. Які, як ми вже знаємо, і мали відбутися восени наступного року.
То що ж пішло не так?
Втім, останніми місяцями ситуація почала розвиватися у не найсприятливішому для Ердогана ключі.
Постійні конфлікти Анкари з ключовими країнами ЄС, Сполученими Штатами та Ізраїлем; інтервенція в Сирії на боці коаліції ісламістських рухів; масштабна війна з сирійськими курдами за анклав Афрін та бажання наступати вглиб сирійського Курдистану; активна участь в іракських справах дозволили турецькому лідеру мобілізувати та згуртувати навколо себе ура-патріотичний електорат всередині країни. Але, з іншого боку, конфлікти з цивілізованим світом, безкінечні витрати на військові кампанії та репресії проти старих еліт сильно підкосили ще нещодавно квітучу економіку Туреччини.
Читайте також: Єврокомісія визнала Туреччину неготовою до вступу в ЄС
Падають фондові ринки в Анкарі. Стрімко впала турецька ліра, курс якої просів на 7% за останні два місяці, лише кілька днів тому оновивши історичний мінімум. У березні 2018 року міжнародне агентство "Moody’s" знизило кредитний рейтинг Туреччини до рівня "сміттєвого", що вдарило по потоках іноземних інвестицій в країну. Ердоган не знайшов нічого кращого, як звинуватити у цьому великі приватні корпорації, які працюють у Туреччині – крок, достойний Роберта Мугабе та Ніколаса Мадуро. Само собою, ця заява ще більше погіршила інвестиційний клімат.
Звичайно ж, у Ердогана були всі підстави побоюватися, що до осені наступного року економічна криза нанесе нищівного удару по його рейтингах. І, відповідно, поспішати з переобранням.
Наразі політичне поле Туреччини зачищене, і ніхто не може кинути серйозного виклика правлячій Партії справедливості та розвитку. Традиційна опозиція – ліві, кемалістські та світські сили – розпорошені, залякані і не мають значної суспільної підтримки. Проте агресивна риторика Реджепа Ердогана, постійна апеляція до "духовних скрєп" та руйнування світських устоїв поступово виводять на авансцену турецької політики нову опозицію – ультранаціоналістів, монархістів, теократів і радикальних ісламістів – значно радикальніших, ніж сам Ердоган.
Хоча, власне, формується також і поміркована опозиція нового типу. Найяскравіший приклад – Мераль Акшенер, колишній політик від націоналістичної партії, яка в минулому році заснувала власну політсилу під назвою "Хороша партія". "Хороша партія" та її лідер відмовилися від радикальної націоналістичної риторики і рухаються до політичного центру. Соціологи дають партії 10-15 відсотків підтримки, що виводить її на третє місце. Що характерно, "Хороша партія" не відбирає голоси у кемалістської опозиції, граючи на електоральному полі союзників Ердогана – націоналістів та почасти самої Партії справедливості та розвитку. Втім, партію можуть просто не допустити до виборів, адже за законом новостворена партія може приймати участь у перегонах через півроку після установчого з’їзду, а це буде лише у вересні.
Мераль Акшенер - нова зірка на турецькому політичному небосхилі
Що стосується самої Акшенер, то вона навіть може, за твердженням соціологів, перемогти у другому турі самого Ердогана. Втім, для цього їй треба до другого туру потрапити. А це вже важче – найбільші шанси вийти віч-на-віч з чинним президентом у представника кемалістів.
Всі ці фактори спонукають Реджепа Таїпа Ердогана поспішати і проводити вибори негайно – доки країна перебуває в ура-патріотичному піднесенні від перемог на сирійських фронтах, доки економічна криза остаточно не зруйнувала економіку країни, доки не зміцнилися радикали і доки помірковані праві позбавлені можливості повноцінно йти на вибори. Корону падишаха необхідно одягати прямо зараз – інакше момент може бути упущено назавжди.