Підраховано, що у складі Червоної армії воювало 6 млн українців, тобто не менше половини її складу. Окрім того, ще понад 200 тис. вихідців з України та їхніх нащадків перебувало в арміях союзників по антигітлерівській коаліції.
Щоправда, такі підрахунки стосовно ЧА є доволі умовними. Справа в тому, що напередодні війни українці мешкали по обидва береги Прип’яті у Білорусі, в переселенських "клинах" ("Малиновому", "Жовтому", "Сірому", "Зеленому") у Росії та Казахстані. Й вони теж долучилися до бойових дій, однак вже не як "українці". Ким був, скажіть, будь ласка, народжений на Кубані командувач Далекосхідним фронтом генерал армії Йосип Апанасенко, чиї споряджені завдяки ленд-лізу дивізії, врятували Москву і, зрештою, переламали хід подій на Східному фронті? …Себе він вважав українцем.
З роками справжніх ветеранів неминуче меншає. І щороку на заходах до Дня перемоги над нацизмом можна зустріти тих представників ветеранських організацій, котрі в кращому випадку були дітьми під час Другої Світової, а частіше отримали звання і відзнаки вже після 1945 року в Азії, Африці і в Латинській Америці, де СРСР мав не одну військову авантюру. Не кажучи вже про співробітників МДБ-НКВС чи звичайних відставників похилого віку з Радянської армії, які теж полюбляють вийти 9 травня у парадній формі.
Справжні ж далеко не всі дожили навіть до підписання Акту капітуляції гітлерівської Німеччини. Науковцями встановлено, що у тій бійні середня тривалість життя рядового піхотинця Робітничо-селянської Червоної (а потім Радянської) армії складала 2 тижні, старшини - 3 тижні. Про нашвидкуруч мобілізованих "чорносвиток" тут взагалі краще не згадувати - у них рахунок йшов на години та дні. Такою була справжня ціна сталінської "перемоги".
Відомий київський дисидент та військовий письменник, лауреат Сталінської премії 1947 року Віктор Некрасов, що мешкав на вул. Хрещатик, 15 у Пасажі й координував значну частину тогочасного нашого underground'у, а потім втік від переслідувань до Франції, ціле життя дякував долі, що був у артилерії і таким чином мав більше шансів вижити на війні. І, почуваючи себе в чомусь винним перед мільйонами загублених чужими і своїми генералами, намагався через свої твори передати неприємну правду про війну.
Зараз, коли триває війна з путінською Росією, принципово важливо відрізняти своє від чужого. І своїх від чужих. Тому й хочемо розказати про долі кількох українців на тій війні.
Герой на війні і після війни
фото - Укрінформ
Першим варто було б згадати постать справжнього духовного велета, неймовірно інтелігентної людини, боротьба якого за волю України і за власне виживання є прикладом не лишень мужності, а й добре продуманих і, зрештою, успішних дій. Мова про піонера оздоровчих практик йоги серед українців, перекладача "Повної ілюстрованої книги йоги" та "Автобіографії йога" Євгена Грицяка. Але в історію він увійшов спочатку не цим, а тим, що після смерті Сталіна у 27-річному віці підняв славнозвісне Норильське повстання. І якщо бунтом у казахстанському Кенгирі керував непогано вишколений екс-провідник Крайової екзекутиви ОУН Михайло Сорока, то аналогічну місію у Заполяр’ї узяв на себе звичайний галицький фотограф.
Грицяк належав до так званих подвійних ветеранів - унікального явища другої половини ХХ ст. Йдеться про тих, хто встиг повоювати в УПА, а потім вирішив не ухилятися від сталінської мобілізації. Бувало й так, що деякі рядові та офіцери потім знову поверталися до боївок.
Анатолій Дроздович з міста Любомля на Волині має нагороди від Радянського Союзу та підпільної України (фото - lyuboml.rayon.in.ua)
1949 року нагородженого медалями "За відвагу" та "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні", пораненого в боях з Вермахтом у Чехії рядового запасу Грицяка притягли до відповідальності за довоєнні "гріхи". Карателям не сподобався той факт, що ще підлітком Ґеник ходив на молодіжні курси ОУН. Не більше й не менше. У "чомусь такому" участі не брав, та й не міг, власне, брати як з огляду на свій вік, так і враховуючи власний статус всередині Організації.
Навіть з точки зору радянського законодавства жодного злочину Грицяк не вчинив. Й засуджувати його як 1949-го, так і вдруге, рівно за десять років, 1959-го, вже після Норильська, у Караганді, не було за що. Але засудили. Можливо, в межах "зачистки" від патріотично налаштованих, яскравих особистостей. Таке тоді відбувалося повсюдно. І не лише тоді. В "органах" пошуками необхідних підстав себе сильно не переобтяжували.
Події у Норильску описані Грицяком у доступних в PDF-форматі мемуарах.
До України повернувся аж в останній рік правління Хрущова. З того часу мешкав у рідному покутському селі Стецева. Це посередині шляху між Чернівцями та Івано-Франківськом. Поводився тихо, спокійно. Особливої уваги до себе не привертав.
Кохався на квітникарстві та садівництві. Продовжував займатися духовним і фізичним самовдосконаленням. Відшліфовував опановані в ув’язненні навички йоги та знання англійської. Не вживав м’яса.
Може тому й прожив 90 років. Не стало його минулого травня.
309 ліквідованих гітлерівців
Феноменальна українська жінка-снайпер на поштовій марці 1976 р.
“Джентльмени, мені - 25 років. На фронті я вже встигла знищити 309 фашистських загарбників. Чи не здається вам, джентльмени, що ви надто довго ховаєтеся за моєю спиною?!”, - заявила майор 25-стрілецької дивізії, українка Людмила Павличенко, виступаючи на скликаній дружиною президента Сполучених Штатів Елеонорою Рузвельт Асамблеї молоді та студентів антифашистських країн. Чим викликала хвилю гучних оплесків, позаяк офіційний Вашингтон на той момент ще не відкрив другий фронт, хоча й надавав СРСР посилену матеріально-технічну допомогу.
"Вона перемогла в усіх своїх війнах. Як солдат, як дипломат і як жінка", - скаже вже пізніше пані Рузвельт про Людмилу.
Перемог у її житті не бракувало. Командування офіційно підтверджувало озвучену нею перед заокеанською аудиторією цифру у 309 "знятих" ворогів (включно з впольованими 33-36 ворожими снайперами й півсотнею офіцерів). Таких надзвичайних показників ця жінка-легенда досягла лише за один рік участі в бойових діях в якості добровольця - з кінця червня 1941-го по липень 1942-го. Тоді вона брала участь в боях у Молдові та на півдні України.
Після повернення з США вона вже не воювала, а навчала слухачів снайперської школи під Москвою. Отримала звання майора й почесне звання героя Радянського Союзу.
Оприлюднила спогади під назвою "Героїчна бувальщина. Оборона Севастополя", екранізовані під назвою "Незламна".
Як пише українсько-американське видання "Міст", ще в 40-их рр. музикант у стилі фолк і кантрі Вуді Гатрі присвятив їй свою пісню Miss Pavlichenko.
Сучасна московська історикиня Любов Виноградова, яку добре знають на Заході і яка активно співпрацює із західними фахівцями (й, відповідно, чиї праці не завжди відповідають установкам радянської й російської пропаганди) у книзі "Ангели помсти, Жінки-снайпери Великої Вітчизняної" (2016) не безпідставно сумнівається у багатьох усталених уявленнях про Павличенко. Насамперед тому, що поширювалися вони зі слів самої військової і їх важко перевірити з незалежних джерел. Разом з тим, авторка віддає належне масштабності постаті й військовим талантам "Леді Смерть", як називали Павличенко журналісти з країн-союзниць.
Серед українок були десятки й сотні інших снайперів. Однак, не усіх їх можна вважати героями. Після війни дехто перейшов у категорію злочинців.
Візьмемо, скажімо, приклад Віри Корніївни Кобернюк-Зубченко з села Зональне на Алтаї. Вона належить до тих сотень тисяч (якщо не мільйонів) українців, котрі пішли на фронт з Росії, Білорусі, Казахстану, Молдови, а тому "українцями" в загальному підсумку не вважалися. Віриного діда-українця розкуркулили й депортували до Нариму. Потім цю родину перекинули на Алтай, де вже 1937-го за "зв’язок із німецьким шпигуном" (справа в тому, що їхній сусіда мав прізвище Шмідт) "ворогом народу" став її тато. Однак, у 1943-му 18-річна Віра йде воювати й загалом ліквідовує 25 гітлерівців.
Отримала поранення, повертається додому. Влаштовується вести допризовну підготовку в школі. І ось тут з нею трапляється абсолютно, здавалася б, не логічна річ: онука й донька "ворогів народу" (її тата реабілітують тільки 1960-го) вирушає "за комсомольською путівкою" на Буковину, цілком усвідомлено вкорочувати віку захисникам Батьківщини, таким самим, як і вона, молодим, а то й не дуже молодим, українцям. Які не хотіли слідом за її дідом і татом на заслання.
Що це? Як можна пояснити її вчинок? …Не могла відмовитися? Не розуміла різниці між загарбниками з іншої держави та змушеним вдатися до самооборони мирним населенням? Чи під впливом оскаженілої в умовах війни сталінської пропаганди дівчина забула ким є, чиїх батьків вона й втратила здоровий глузд?
"Прописати вас в Криму не можемо"
фото - anaurt.com
Емір-Усеін Чалбаш навчався разом з Амет-Ханом Султаном у Качинській авіашколі під Сімферополем. Полковник авіації у відставці, інвалід війни I групи.
Командування двічі подавало його прізвище на отримання вищої урядової нагороди "Героя Радянського Союзу". Однак через графу "національність" у паспорті двічі отримував відмову.
Кримським татарам не дозволяли бути героями, не дозволяли повертатися додому після депортації.
І це незважаючи на те, що під час свого перебування на фронті він здійснив 360 бойових вильотів на літаках І-16, ЯК-1, ЛА-5. Незважаючи на 17 збитих гітлерівських літаків. Не зважаючи на участь у повітряних парад в Москві у 44-45 роках й те, що він, а не хтось інший вів у небі над Москвою авіагрупу на Параді Перемоги.
Після завершення війни випробовував нові моделі авіатехніки, навчав юних льотчиків та авіа інженерів у Москві та Києві. Через 4 відмови у поверненні до Криму лишився жити в українській столиці.
"Щоразу отримував відповідь: "Так, Ви воювали, заслужили, але прописати вас в Криму не можемо". Закон про повернення до місця призову після звільнення (я призивався з Керчі), для мене не діяв. Воювати, захищати Батьківщину, літати, навчати льотчиків-винищувачів я мав право, а повернутися на свою Батьківщину і доживати залишок життя на своїй землі, де народився, виріс, я не міг", - наводить його слова дослідник кримської історії Гульнара Бекірова.
До своєї Алушти полковник зміг повернутися лише 2003-го. А 2005 року його не стало.
Рейхстаг і 10 років в’язниці
фото - aif.ru
Путін, нагадаємо, заявляв, що росіяни здолали б Третій Рейх й без українців, перекреслюючи в такий спосіб і достовірні історичні факти, і прості підрахунки, і спільні здобутки антигітлерівської коаліції. Символічним є й те, що червоний прапор над будівлею німецького парламенту підіймали люди з прізвищами Берест, Кантарія, Єгоров, себто українець, грузин і росіянин. І командир 1-го батальйону 756-го стрілецького полку 150-ої дивізії лейтенант Олексій Прокопович Берест з Сумщини був серед них головним. Він належав до складу тих двох рот, котрі першим вдерлися на останні поверхи знаменитої будівлі. І першим на її дах видерся теж Берест.
Його ж бійці "брали" будинок шефа СС Гіммлера та інші цікаві об’єкти, про що варто було б зняти цілий блокбастер. Кінематогрофічним виявилося й подальше життя Береста, вже після війни. Через те що Жуков зневажав українців та політруків, а Олексій, як на лихо, одночасно належав до обох названих категорій, про Береста як про того, хто одним з перших підняв червоний прапор над Рейхстагом, вирішили не згадувати. Кантарію та Єгорова згадували, нагороджували, а його - ні.
Зірку Героя не дали. На Парад перемоги не пустили.
Ще й посадили за сфальшованою справою про привласнення біля 6 тис. крб.
Трагічно загинув у 1970-му, коли кинувся рятувати дівчинку на залізничній колії.
До зброї беруться діти
фото - gazeta.ua
Суперечливою є й доля простого підлітка Віктора Нацевича з київського передмістя Ворзель, того самого де під час Голодомору гинули малолітні вихованці дитячого притулку. З одного боку уся прорадянська партизанська активність жорстко координувалася згори, дорослими дядьками з посвідками офіцерів НКВС й учорашніми партійними бонзами з райкомів та обкомів, а з іншого - краєзнавці встановили, що хлопець мав у своєму підпорядкуванні загін з 10-12 однолітків.
Якщо прибрати різноманітні нашарування, маємо картину діяльності стандартного підрозділу зі збору розвідданих, агітації, викрадення й вимінювання зброї, фізичного усунення легкодоступних живих цілей, нищення ворожої комунікації, інфраструктури та запасів. Однак, гідним уваги й певного подиву є інше: Віктор командував дітьми. У т.ч. під час боєзіткнень. Майже міфічні народні перекази приписують Нацевичу та його людям й справжній бій, датований 5 листопада 1943 року. Коли ними нібито було розгромлено чи 100, чи 200 "власовців".
Повірити в такий виклад подій, погодьтеся, важко. Тим більше, що за радянської доби, коли всіляко підносилися діяння Валі Котика, Люби Федченко та інших так звани "піонерів-героїв", про Нацевича та його "перемогу" над 2 ротами РОА воліли не говорити. Можливо, тому що тоді довелося б піднімати не надто приємну тему росіян-колаборантів та їхніх своєрідних діянь в Україні. Ще однією причиною міг бути й сам Нацевич, точніше його післявоєнна біографія. Були дані, що він начебто влаштувався оперативником у КДБ, потім перевівся у "кадровики", але тоді б його, дійсно, ще більше вшановували. Проте цього не було.
Чи учорашній герой з роками став небезпечним для системи?…Одним словом, є над чим замислитися. Однак, людина така була. Й у кількох селах та містечках на захід від Києва її надовго запам’ятали.
Одна окупація змінилася іншою
Зараз дуже цікавим є те, як акт про капітуляцію гітлерівської Німеччини оцінювали в українському підпіллі.
У підготовленій з цього приводу листівці "На скін гітлерівських загарбників" (1945) робився простий, але разом з тим важливий політичний висновок:
"Через мільйонові жертви Сталін тріумфує. Щоправда, нездарно і завдяки чужій допомозі він переміг. Та чи це його заслуга? Сталін встелив мільйонами трупів шлях від Сяну до Волги, а ненависть народів і в першу чергу українського народу, відкинула гітлерівських окупантів, довела їх до знищення".
Наступною ж метою проголошувалася посилена та видозмінена боротьба зі сталінщиною.
У пункті 2 розділу IX брошури "Декларація Проводу Організації Українських Націоналістів після закінчення Другої світової війни в Європі" (1948) роз’яснювалося:
"в) нам треба берегти й розбудовувати максимум революційних сил до часу вирішального чергового моменту;
г) нам треба ввійти в новий мирний, післявоєнний стиль революційної роботи і почати діяти на довшу мету;
д) нам треба бути там, де наростають вогнища революційної боротьби, й їх поширювати".
Боротьба за те, щоб жити у своїй держави, і якщо вбивати і гинути, то за неї, тривала далі.