Відразу після закриття виборчих дільниць з’явилися перші дані, які показували – Ердоган набрав понад 50 відсотків і став президентом у першому турі. А буквально вночі прийшли й офіційні дані турецького ЦВК, що підтвердив: за чинного главу держави віддали свої голоси 52,6% громадян. Його основний суперник, кандидат від кемалістської Республіканської народної партії Мухаррем Індже (якого підтримали також ряд інших опозиційних сил) посів друге місце, набравши понад 30%.
8,4% набрав очільник курдської Партії демократії народів лідер Салахаттін Демірташ, 7,3% - голова націоналістичної світської "Хорошої партії", харизматичний лідер Мерал Акшенер. Решта кандидатів отримали менше одного відсотка голосів.
На парламентських виборах, які відбулися одночасно з президентськими, так само лідирує очолювана Ердоганом Партія справедливості та розвитку. Яка, хоч і не набрала більшості голосів (42,5% і 295 мандатів з 600), але разом з союзниками з Партії націоналістичного руху (11,1%, 49 мандатів) формують досить таки впевнену парламентську більшість (53,6%, що дозволить сформувати коаліцію у 344 багнети). До Великих національних зборів потрапляють також Республіканська народна партія (22,6%, 146 мандатів), Партія демократії народів (11,7%, 67 мандатів), та "Хороша партія" (9,95%, 43 мандати).
У новому складі парламенту Партія справедливості та розвитку отримає 295 мандатів, Республіканська народна партія -146, Партія демократії народів - 67, Партія націоналістичного руху - 49, "Хороша партія" - 43 мандати
За Ердогана та очолювану ним політичну силу здебільшого голосували північні, центральні, південні регіони, а також провінції північного сходу (на кордоні з Грузією та Вірменією) та північного заходу - прилеглі до Стамбулу.
Індже та ліберальна опозиція святкували перемогу у західних та південно-західних провінціях - найбільш європеїзованих регіонах, зав'язаних на туризмі (крім провінції Анталія, де переміг Ердоган); а також - у районах європейської частини Туреччини, що межують з Болгарією та Грецією. Прокурдська Партія демократії народів та її лідер Салахаттін Демірташ лідирує у південно-східних провінціях, населених переважно курдами; втім, навіть у своїх базових регіонах ця політична сила дещо втратила з минулого року.
За Ердогана проголосували провінції центру, півночі та півдня Туреччини (на карті позначено жовтим); за Мухаррема Індже - узбережжя Ешейського моря та европейська частина країни (бордовим); за Салахаттін Демірташ - південний схід (фіолетовим)
Найбільше голосів прихильники чинного президента здобули у селах та невеличких містах, проте в містах-мільйонниках результат чинної влади так само гарний: в Анкарі Ердоган отримав понад 51% голосів, у проевропейському та ліберальному Стамбулі - 49,6%. Єдине велике місто,в якому перемогла ліберальна опозиція - Ізмір, де Мухаррема Індже підтримали 53,3 відсотка виборців. В той час, як Ердогана - лише 32 з половиною відсотки.
Як голосували найбільші міста Туреччини
Втім, Ізмір - виняток. Велике портове місто, головні морські ворота країни на Захід завжди було налаштоване відверто ліберально і прозахідно. За що його ніколи не любили консерватори, називаючи "Гяур Ізмір" - "невірний Ізмір". До речі, саме в Ізмірі Індже зібрав найбільший мітинг своїх прихильників. За слова політика, там зібралися мільйони опозиційно налаштованих громадян.
Мітинг прихильників опозиційного кандидата Мухаррма Індже напередодні виборів в Ізмірі, 21 червня
Виборча кампанія і перебіг голосування вкотре засвідчив крайню поляризацію турецького суспільства. Симпатики політичного ісламу та геополітичного неоосманізму та експансіонізму, що голосували за Ердогана та його союзників-націоналістів, лише трохи кількісно переважають прихильників проевропейського вектору та світської держави, що віддали перевагу Мухаррему Індже, Мерал Акшенер, Салахаттіну Демірташу та очолюваним ним політичним силам. І величезні мітинги, які головний опозиційний кандидат збирав не лише у Ізмірі, але також у Стамбулі та навіть консервативній Анкарі – яскраве тому підтвердження.
Велелюдний мітинг напередодні виборів прихильників Мухаррма Індже у Стамбулі
Сайт Espreso вже писав, що рішення про проведення позачергових виборів (які мали б відбутися восени наступного року), цілком можливо, було продиктоване несприятливою економічною ситуацією. Турецька ліра продовжує стрімко девальвувати, фондові ринки – просідати, а інвестори – полишати країну. У такій ситуації у турецького лідера були всі підстави побоюватися, що до осені наступного року економічна криза нанесе нищівного удару по його рейтингам. І, відповідно, поспішати з переобранням.
Що далі
Вкотре вигравши вибори, Реджеп Таїп Ердоган отримав не лише черговий п’ятирічний термін у величезному палаці Аксарай (що у п’ятдесят разів більший за Білий дім і втричі – за Версаль), але й фактично необмежену владу. Саме після проведення виборів вступають в силу затверджені на минулорічному референдумі зміни до Конституції, що перетворюють Туреччину на суперпрезидентську республіку. Відтепер голова держави одноособово призначає всіх міністрів та інших керівників, має вирішальну роль у призначенні суддів. Виконавча влада виводиться з підзвітності законотворців. Та й взагалі, роль парламенту стає чисто декоративною – зокрема, президент отримає право видавати декрети, що мають силу закону. А також блокувати будь-які незручні ініціативи парламентарів через застосування права вето.
Важко спрогнозувати, чи очікує на Туреччину після виборів якась зміна внутрішнього курсу. Скоріше за все, всередині країни буде продовжена жорстка політика щодо опонентів чинної влади – наразі під удар можуть потрапити нові опозиційні лідери, що склали серйозну конкуренцію Ердогану під час нинішньої кампанії. Також буде логічно, якщо нова-стара влада нарешті зверне особливу увагу на економіку, яка почуває себе все гірше і гірше.
А ось на зміну зовнішньої політики очікувати точно не варто. Як і раніше, ердоганівська Туреччина буде грати активну роль у регіональних розкладах, намагаючись проектувати військову силу, економічний та культурний вплив на сусідні держави – насамперед. Турецька армія продовжуватиме анти курдські кампанії у Сирії та Іраку. Крім того, буде посилюватися турецька присутність у басейні Червоного моря – останніми роками ця акваторія стрімко мілітаризується. Не можна виключати збільшення напруги у відносинах із Заходом – як Європейським Союзом, що критикує згортання демократії у Туреччині, так і зі Сполученими Штатами, а також – з ізраїльсько-саудівським блоком. На тлі наростання точок розлому з західними країнами, цілком можливе подальше зближення Анкари з Москвою та Тегераном.
Також буде продовжена політика перетворення Туреччини на енергетичний (насамперед, газовий) хаб. Анкара буде активно ініціювати проекти з будівництва територією країни газопроводів до Європи з Росії, Азербайджану та (цілком можливо) Ірану. Водночас, Туреччина буде намагатися протидіяти планам з розробки газових родовищ країнами східного Середземномор’я – насамперед, Кіпром, чиє блакитне паливо потенційно може скласти конкуренцію турецьким енергетичним планам.
Що ж до турецько-українських стосунків, то вони, цілком ймовірно, залишаться на існуючому рівні. На тому, де активна співпраця з росіянами з побудови «Турецького потоку» співіснує з політикою невизнання окупації Криму та підтримки кримських татар.