9 листопада за православним календарем – день згадок про преподобного Нестора-літописця, якого ми вважаємо прабатьком української писемної мови, і є за що.
У 17 років прийшовши у Києво-Печерську обитель послушником, він працював усе своє життя так, що нам, його нащадкам і послідовникам, ще вивчати і вивчати. Молитвою та послухом юний подвижник перевершив навіть найвидатніших старців, а головним його послухом у монастирі стала книжкова справа.
Крім "Повісті временних літ", його перу належать писання про святих, подвижників, засновників монастирів. Його "Повість…" - це джерело, з якого черпали теми і натхнення багато і наступних літописців, і письменників сучасних - про життя та походи князів Аскольда, Олега, Ігоря, Святослава, княгині Ольги. Перевершити його за всю історію літописання так ніхто і не спромігся.
Чому наша мова – не загальнонародна?
Свято мови в Україні офіційно було започатковано Указом президента України від 6 листопада 1997 року. Проте загальнонародною мова стає з великими труднощами. Утім, уся її історія - це суцільні труднощі та боротьба.
Понад 4 століття в українців намагалися відібрати мову: законами, анафемами, указами, державними актами.
Документи, які зараз є у вільному доступі, а також історичні довідки засвідчують нищення української мови ще з далекого минулого. А також - той факт, що вона за свою історію пережила дуже багато актів лінгвоциду (свідомого нищення мови як головної ознаки етносу). Лише задокументованих актів придушення української мови – з тих, що загальновідомі, - понад півтори сотні.
У 1626 р. синод наказав Київському митрополитовi позбирати з усiх церков України книги старого українського друку, а замiсть них завести московськi видання.
Де подіти українські книжки - вирішилося майже відразу: 1627 р. указом царя Михайла наказано було книги українського друку зiбрати й спалити.
І вже 1693 р. "увінчався" листом патрiарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
Петро І розпочав мововбивче XVIII століття примусовим скороченням кількості студентiв Києво-Могилянської академiї, затим – цензура, наказ перекладати.
Катерина ІІ "добила" мовне питання XVIII століття, заборонивши у 1763 році викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії і всіляко приклавшись у 1775 році до зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
Читайте також: 4 століття репресій. Як українську мову намагались вбити 134 рази
У XIX столітті винищували мову в школах, забороняли не лише українські твори, а навіть кирилицю.
Так, у 1804 р. царським указом заборонялося навчання українською мовою.
1863 рік приніс сумно відомий циркуляр Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может".
За ним заборонялося друкування та ввіз з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також українські сценічні вистави і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.
Це "загальне правило", по суті, діяло і за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежності в 1991 році.
Кінець XІX століття – це суцільні заборони: викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою, указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах.
Репресії міцніли. Через чотири роки (у 1908-му) після визнання Російською академією наук української мови таки "мовою" Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
Читайте також: 10 колоритних українських слів, якими говорять у всьому світі
Щоб "мовне питання" нарешті перетворилось на " мовну відповідь"
Не перший рік мовне питання гостро стоїть у незалежній Україні. Ми визначаємося із загальними правилами, нормами, боїмося бути некоректними. Нарешті дійшли руки до того, щоб звернути увагу на мову телебачення, радіо та друкованих видань. Ось-ось, сподіваємося, буде прийнятий у цілому мовний закон, який, за словами голови комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Миколи Княжицького, захищатиме права української мови і україномовних українців незалежно від етнічного походження.
«Мета розробників документу - нарешті прийняти дієвий закон, який захищатиме права української мови і україномовних українців незалежно від етнічного походження. Держава повинна підтримувати тих людей, які поки не володіють українською, але прагнуть її вивчити, хочуть, щоб їхні діти стали україномовними. Такі люди повинні відчувати підтримку держави… Років за десять ми чутимемо українську не лише у Харкові та Одесі, а й звільнених від окупації Донецьку та Луганську не рідше , ніж у Львові чи Тернополі», - написав Микола Княжицький написав на своїй сторінці у Facebook.
Читайте також: Штраф за відмову обслуговувати українською. Що може змінити закон про мову
Кожна велика мова має свою абетку
Василь Чебаник – художник-графік, член Національної спілки художників України, заслужений діяч мистецтв України, професор, завідувач кафедри графічного дизайну Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, вже багато років доводить українському світу потребу власної абетки. "Ми користуємося чужою абеткою. Петро І, який перекреслив кирилицю, так звану кирилицю, б там були ще свої нюанси, й замовив нову абетку, - він замовив абетку для росіян. А ми досі користуємося нею. Тим часом, коли кожна велика мова має свою абетку, ми ходимо в чужих "ошатах". Буква ж – це символ нації, її знак. У нас є свій Гімн, прапор, своя Конституція, а абетка – чужа".
Про мовне питання замовимо слово!
Щороку саме в День української писемності та мови стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, а також проводиться Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, до якого приєднуються і українці за кордоном. Найголовніше в ньому – це і перевірка знань, а також солідарність з усіма, хто любить і шанує рідне слово.
Аліна Акуленко, ведуча та координатор акції "Радіодиктант національної єдності", розповідає, що упродовж вісімнадцяти років існування радіодиктант змінився і якісно, і кількісно. "Я би сказала навіть так: незмінним у радіодиктанті лишилося тільки те, що він лишається саме радіодиктантом, тобто текстом, який у День української писемності та мови звучить зі студії Українського радіо на Хрещатику, 26. Насправді, починаючи з 2015 року, радіодиктант можна не лише слухатися, а й дивитися по телевізору ( з 2017-го і в соціальних мережах), але, якщо розібратися, то для того, щоб записати текст, передовсім треба слухати, тобто він лишається "радіожанром", - каже вона.
"Усе інше, що відбулося із радіодиктантом за роки, змінилося, і змінилося разюче. Власне перші радіодиктанти задумувалися й проводилися не лише як акція єднання, а ще й як перевірка грамотності. Вони були академічні, серйозні, монументальні. Це також важливо. Але щоб акція жила й розвивалася, вона й сама має бути живою й жвавою. Поступово ми перетворювали радіодиктант із "масової вправи на правопис" на щире, затишне мовне свято.
Віховим став 2015 рік. Тоді ми поставили собі амбітну мету: зробити модним організовувати "локації" із написання радіодиктанту. Тобто привчити суспільство самоорганізовуватися. Час показав, що це було правильне рішення.
Цього року (як і минулого, і позаминулого) локації з написання радіодиктанту організовуються в різних куточках України і світу. Люди приходять у вишиванках і без, із печивом і цукеркми (бо потім часто влаштовуються чаювання), зі словниками й праповописами, приходять різні учасники, але кожен із них - частина великого дійства під назвою радіодиктант.
Щодо грамотності (а про неї часто запитують), то я ще раз скажу: радіодиктант ніколи не був її мірилом. Писати радіодиктант – це як хором виконувати Гімн. Хіба тут важить, чи потрапляєш ти у ноти? І чи хто оцінює твій патріотизм за музичним слухом? Радіодиктант - це про свідомість громадянського суспільства, про непідробну любов до мови і про вміння святкувати її день без традиційних плачів і голосінь. Тож пишіть радіодиктант. Бо це простий і дієвий спосіб відчути себе краплинкою величезного мовного океану", - заохочує до спільної доброї справи Аліна Акуленко.
Фото з Facebook
Як перейти на свою мову
Мова – далеко не тільки “засіб спілкування”, тобто передачі “вже готових думок”, як нас усіх учили в імперській школі. Значно серйозніша її місія – бути способом народження тих думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”."
Оксана Забужко
Ідентифікуй себе і державу через рідну мову
Ми знову святкуємо День нашої мови і писемності. Спілкуючись з фахівцями, мовознавцями і спостерігаючи за нашим мовним світом, хоч-не-хоч, напрошуються якісь висновки. Проблема в нас, і ви знаєте, про що я: декларуємо одне, а часто-густо робимо інше. Ви кажете, що треба мотивувати переходити на свою мову? Так давайте мотивувати! Кажете, що треба берегти і любити, бо вона – милозвучна, солов’їна і найкраща. А може, без усього цього пафосу? Просто робити це, і крапка!