Віталій Портников: Війна - це випробування єдністю

Але психічно нормальна людина має хоча б інстинктивно прагнути до виживання держави, в якій вона живе. Тому що держава - це вона.

Обстріл і захоплення українських військових кораблів росіянами став ще одним випробуванням країни на адекватність. І випробуванням самої єдності нації. За реакцією у соціальних мережах неважко було переконатися, скільки у нашій країні безумців і наскільки байдужі вони до майбутнього Батьківщини, наскільки теперішня політична кон'юнктура замилює очі.

Вважати, що власна влада «організувала» разом із Путіним обстріл власних кораблів або просто спровокувала бідних росіян і ті змушені були стріляти - це діагноз. Діагноз не просто недовіри до власної влади, діагноз неповаги до власної країни. Зараз, коли в України нарешті з'явився шанс звинуватити Росію у прямому військовому нападі, коли більше немає ніяких "іхтамнетов", ми продовжуємо дискутувати про те, чому не запровадили військовий стан раніше і як це відіб'ється на виборах. І продовжуємо брехати самим собі.

Тому що питання не в тому, коли відбудуться вибори і чи відбудуться вони взагалі. Ми всі розуміємо, що відбудуться. Ті, хто з прихильників воєнного стану раптом став його супротивником, побоюватися не непроведення виборів, а перемоги на них чинного президента. Ті, хто роками вимагав від Порошенка рішучих дій, побоюються того, що ці рішучі дії будуть. Ті, хто говорив, що нам не потрібні ніякі гроші МВФ, тепер стверджують, що без цих грошей нам кінець.

Так що ж з нами, співвітчизники? Невже розмови про примарну перемогу або примарну поразку Порошенка на виборах для нас важливіше, ніж чинити опір акту неприхованої агресії і мати можливість засудити його на міжнародному рівні? Невже ми не повинні діяти, щоб протистояти новим агресивним нападам? Або, якщо Порошенко раптом переможе, так і Україна нам не потрібна? Може, наша Україна - це Тимошенко? Зеленський? Вакарчук?

Ні, шановні співвітчизники. Тимошенко - це не Україна. І Порошенко - це не Україна. Україна - це ми з вами. І поки ми не навчимося об'єднуватися в хвилини небезпеки, ми так і залишимося архаїчною спільнотою, здатною переходити від повстання до анархії, від анархії до апатії, від апатії до повстання - і так по замкнутому колу. Живим музеєм революції, підручником для сусідніх народів - але не державою.

А держава - це єдність нації і довіра до інституцій. Якщо люди, які очолюють інституції, нам не подобаються, їх потрібно міняти. Але поки вони їх очолюють, не потрібно знищувати інституції та державу разом із ними. Потрібно навчитися у важкий момент об'єднуватися навіть навколо тих, від послуг когось ти плануєш відмовитися.

Ізраїльські ліві і праві політики ворогували між собою більш серйозно, ніж прихильники Порошенка і Тимошенко, навіть перестрілки і смерті були - і не раз. Але коли починалася війна, вони формували уряд національної єдності. Тому що розуміли, що вони - не Ізраїль, що Ізраїль - ця країна, яка повинна виграти війну.

І ти колись боролась, мов Ізраїль,

Україно моя! Сам бог поставив

супроти тебе силу невблаганну

сліпої долі. Оточив тебе

народами, що, мов леви в пустині,

рикали, прагнучи твоєї крові,

послав на тебе тьму таку, що в ній

брати братів не пізнавали рідних.